Встановлення дипломатичних відносин та організація дипломатичних представництв - конспект - Международные отношения, Рефераты из Международные отношения
Guzeev_anton
Guzeev_anton10 июня 2013 г.

Встановлення дипломатичних відносин та організація дипломатичних представництв - конспект - Международные отношения, Рефераты из Международные отношения

PDF (224 KB)
40 страница
268Количество просмотров
Описание
Samara State University of Economics . Конспект лекций по предмету Международные отношения. Юридичні підстави встановлення дипломатичних відносин Відкриття дипломатичного представництва Порядок призначення глави та чле...
20баллов
Количество баллов, необходимое для скачивания
этого документа
Скачать документ
Предварительный просмотр3 страница / 40
Это только предварительный просмотр
3 страница на 40 страницах
Скачать документ
Это только предварительный просмотр
3 страница на 40 страницах
Скачать документ
Это только предварительный просмотр
3 страница на 40 страницах
Скачать документ
Это только предварительный просмотр
3 страница на 40 страницах
Скачать документ

Міністерство освіти і науки України

КИЇВСЬКИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Встановлення дипломатичних відносин та організація

дипломатичних представництв

Київ – 2007

2

ЗМІСТ

1. Юридичні підстави встановлення дипломатичних відносин

2. Відкриття дипломатичного представництва

3. Порядок призначення глави та членів дипломатичного представництва

4. Персонал дипломатичного представництва

5. Список використаних джерел

2

1. ЮРИДИЧНІ ПІДСТАВИ ВСТАНОВЛЕННЯ ДИПЛОМАТИЧНИХ

ВІДНОСИН

Дипломатичні відносини є складовою частиною зовнішньої політики

будь-якої держави і здійснюються за допомогою спеціально створених для

цього державних органів. Однак не можна вважати дипломатичними

відносинами певні міжнародні контакти, які здійснюються особами, що не

входять до складу дипломатично-консульської служби, на приклад,

журналістами, представниками торгових фірм, політичних організацій.

Оскільки такі міжнародні контакти не мають офіційного характеру, вони,

відповідно, не тягнуть за собою настання міжнародно-правових наслідків,

тобто певних прав і обов'язків для держав. Таким чином, для виникнення

дипломатичних відносин між суб'єктами міжнародного права потрібні певні

передумови, а саме: наявність юридичних і фактичних передумов.

Виникнення будь-якої нової держави, згідно з принципами

міжнародного права, означає її входження у міжнародне співтовариство як

рівноправного суб'єкта. А тому з самого початку така держава в повному

обсязі наділена міжнародною правоздатністю, зокрема, правом вступати у

дипломатичні зносини з іншими суб'єктами міжнародно го права.

Оскільки дипломатичні зносини являють собою двосторонній процес,

то відповідною важливою умовою є бажання інших держав їх підтримувати.

У цьому випадку значущою передумовою виступає взаємна згода.

Міжнародно-правова процедура встановлення дипломатичних зносин

охоплює декілька взаємозв'язаних стадій, що включають дипломатичне

визнання, обмін дипломатичними представництвами або підтримання

дипломатичних контактів іншими методами.

Перша проблема, з якою стикаються новоутворені держави, —

дипломатичне визнання їх з боку інших держав. У період розпаду

2

колоніальних імперій та виникнення значної кількості незалежних держав у

Африці, Азії та Латинській Америці питання міжнародного визнання мали

особливе значення. Базовими при цьому були норми міжнародного права,

закріплені в Статуті ООН, у Декларації про надання незалежності для

колоніальних держав і народів, а також у Декларації про принципи

міжнародного права, що стосуються державних відносин і співробітництва

між державами згідно зі Статутом ООН.

Питання визнання неоднозначно розв'язувалося в період "холодної

війни", при цьому кожна зі сторін такого протистояння відстоювала теорію

по-своєму. Певний внесок у процес вироблення демократичних принципів

визнання зробили також країни, що розвиваються.

Відповідно до норм міжнародного права існує дві форми визнання

держав: de jure (юридичне визнання) і de facto (фактичне визнання).

Дипломатичне визнання — визнання як повноправного суб'єкта

міжнародного і, зокрема, дипломатичного права. Воно стосується або нових

держав, або урядів, що прийшли до влади неконституційним шляхом. У

такому випадку подібний акт означає визнання за цим урядом права

представляти відповідну державу на міжнародній арені. Наслідками такого

визнання є встановлення дипломатичних та інших відносин, обмін

дипломатичними представництвами, участь у дипломатичних переговорах,

прийняття в члени ООН та інші міжнародні організації.

За формою надання дипломатичне визнання може бути явно виражене

або мовчазне.

Явно виражене дипломатичне визнання настає лише тоді, коли є

формальна заява іншої держави у вигляді декларації, декрету, дипломатичної

ноти, офіційного комюніке, договору або коли воно доводиться до відома

іншої сторони будь-яким іншим способом. Дипломатичне визнання

найчастіше оформляється у вигляді офіційної заяви глави держави, яка

2

здійснює визнання, чи глави уряду. Інколи таке визнання може бути від імені

колективного органу.

Мовчазне дипломатичне визнання настає, коли вчиняється певний акт,

який можливий лише за умови визнання. Серед методів такого визнання

найчастіше трапляється встановлення дипломатичних відносин. Визнання

уряду таким чином вважається тоді, коли іноземне дипломатичне

представництво знову повертається до нормальних відносин з Міністерством

закордонних справ країни перебування. Але той факт, що посольство не

закрите, зовсім не означає визнання, якщо припинені будь-які офіційні

контакти.

Для прийому нової держави як члена міжнародної організації не

потрібно її визнання всіма державами-членами, оскільки останнє

відбувається переважно на двосторонньому рівні.

Відповідно до існуючої міжнародної практики, дипломатичні

відносини між державами можуть бути встановлені переважно у формі

взаємного визнання de jure. Від цього принципу відхилення траплялись дуже

рідко. Зокрема, у 1949 р. представник Ізраїлю у Великобританії був

скерований у ранзі посла. Поряд із врученням вірчих грамот Великобританія

не кваліфікувала цей факт як визнання Ізраїлю de jure, а лише de facto.

Аналогічною була позиція США у 1919 р. стосовно Фінляндії.

Визнання de facto має неповний характер. Основний зміст цієї форми

визнання полягає в тому, що, не маючи змоги заперечувати факт існування

держави, уряд іншої держави не встановлює з нею дипломатичні відносини.

Але при цьому він вступає з нею у ділові контакти (наприклад, торговельні

чи культурні).

Рішення про встановлення дипломатичних відносин може бути

прийнято одночасно з повним визнанням, але деколи це відбувається дещо

пізніше, наприклад, під час переговорів між двома зацікавленими сторонами.

2

Інколи переговори щодо встановлення дипломатичних відносин

проводяться урядовою делегацією, яка бере участь у святкуванні дня

проголошення незалежності в цій країні, або одним із дипломатичних

представництв за кордоном. При проведенні таких переговорів сторони

домовляються про факт встановлення дипломатичних відносин, рівень

дипломатичних представництв, якими вони будуть представлені, а також про

строк набуття чинності досягнутої угоди.

Документами, які підтверджують факт встановлення дипломатичних

відносин, можуть бути двостороння угода ідентичні ноти, якими

обмінюються представники сторін, що вели переговори.

Ст. 2 Віденської конвенції зазначає, що "встановлення дипломатичних

відносин між державами та заснування постійних дипломатичних

представництв здійснюється за взаємною згодою". Таким чином, Конвенція

виходить зі "згоди", тобто обопільної волі двох держав, але не передбачає

при цьому форму такої згоди. Це означає, що ця згода може бути виражена

як письмово, так і усно.

У міжнародному праві існує правило, яке позначається латинським

терміном jus legationis. Воно означає фундаментальне право кожної держави

скеровувати дипломатичних представників у інші держави і, відповідно,

також приймати їх у себе. Отже, право дипломатичних представництв може

бути як у активній, так і в пасивній формі. З цього права випливають і

обов'язки держав.

Водночас треба зазначити, що жодна держава не змушена відряджати

чи приймати постійні дипломатичні представництва, проте вона також не

має права відмовити у прийнятті дипломатичних представників. Більше того,

вона не може наполягати на тому, щоб інша країна відмовилась від

встановлення дипломатичних відносин із будь-якою іншою державою.

2

З огляду на це, історія дипломатичних відносин фіксує випадки

грубого порушення норм дипломатичного права в період існування двох

протилежних соціально-економічних систем. Це стосувалося Куби та інших

держав, коли порушувалось їх активне та пасивне право на дипломатичні

представництва.

Варто зазначити, що хоч право на встановлення дипломатичних

відносин чітко не регламентоване у Віденській конвенції, тим не менш, воно

прямо чи опосередковано випливає з функції міжнародного права, положень

Статуту ООН, а також преамбули Віденської конвенції, в якій зазначено

важливість підтримання розвитку "дружніх відносин між державами в

суспільному ладі".

Це означає, що держави вперше за всю історію існування

дипломатичного, звичаєвого та кодифікаційного, загального чи

регіонального права погодились із новою функцією дипломатичних

представництв, яка полягає в обов'язку останніх сприяти заохоченню

"дружніх відносин між акредитуючою державою і державою перебування".

Державам невигідно відмовлятися від представництва в інших державах,

оскільки така відмова ускладнює захист своїх інтересів на офіційному рівні,

а також законні інтереси громадян.

Взаємна згода обох держав випливає із принципу суверенної рівності

держав і враховує досвід минулого, коли високорозвинуті держави

примушували інших держав допускати на свою територію іноземні

представництва.

У XIX ст. Китай і Японія довший час заперечували проти допуску

іноземних дипломатичних місій і контакту з ними як з простими іноземцями.

У результаті неодноразового застосування збройної сили проти Китайської

імперії, аж до захоплення Пекіна, у 1860 р. західні держави нав'язали Китаю

конвенцію, згідно з якою вони забезпечили собі право відкривати в цьому

2

місті постійні дипломатичні представництва. Однак китайський імператор

відмовлявся приймати іноземних представників особисто. Тоді Англія,

Франція, США та інші держави вчинили колективний демарш, щоб отримати

аудієнцію (1873 р.). Така ж ситуація повторилася у 1891 р., коли деякі західні

держави хотіли отримати аудієнцію для дипломатичного корпусу.

Китайський уряд і після 1860 р. довший час продовжував утримуватися від

відряджання своїх постійних дипломатичних місій в інші Держави.

У дипломатичній практиці відомі також випадки, коли держави

домовляються про обмін дипломатичними представництвами не у вигляді

посольств чи місій, а в іншій формі. Так, до січня 1979 р. Китай і США мали

одночасно у Вашингтоні та Пекіні т. зв. групи зв'язку. Це свідчило про

неповноцінність відносин між цими державами внаслідок того, що

Сполучені Штати зберігали дипломатичні відносини з гомінданівською

владою на Тайвані й мали там посольство.

Отже, домовленість держав про встановлення дипломатичних відносин

та обміну дипломатичними представництвами є необхідною основою для

досягнення додаткових угод з метою регулювання таких питань, як

призначення окремих категорій персоналу представництв, надання їм

привілеїв та імунітетів, передбачених Віденською конвенцією 1961 р.

2

2. ВІДКРИТТЯ ДИПЛОМАТИЧНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА

Дипломатичне представництво — закордонний орган зовнішніх зносин

держави, який очолює дипломатичний представник. За формою

дипломатичні представництва поділяють на постійні й тимчасові. На

постійній основі створюють посольства і місії, а також представництва

держав при міжнародних організаціях. Поряд з постійними

представництвами держави використовують і тимчасові дипломатичні

представництва, які призначаються для виконання спеціальних місій.

За існуючою практикою дипломатичне представництво, яке очолює

посол або тимчасовий повірений у справах, називається посольством, а

очолюване посланником чи повіреним у справах — місією.

Міжнародне право передбачає комплекс спеціальних правил, які

стосуються відкриття дипломатичних представництв, їх функціонування та

привілейованого статусу. Вони покликані забезпечити сприятливі умови для

виконання Дипломатичним представництвом своїх функцій.

Віденська конвенція про дипломатичні зносини орієнтується,

передусім, на дипломатичне представництво. Раніше вважалось, що саме

дипломатичний представник є основною фігурою в дипломатичному

спілкуванні. Сьогодні дипломатичні акції перемістились із особистості глави

представництва на дипломатичне представництво загалом.

Постійне зростання відповідальності посольств і місій, розширення їх

сфери дії, збільшення чисельності персоналу, а також безперервність

функцій і загальних прав, незалежно від змін у керівництві посольства чи

його відсутності засвідчує, що глава дипломатичного представництва є лише

одним із його членів, хоча й найбільш важливим. Ця особливість Віденської

конвенції досить наочно простежується в таких її положеннях:

2

— по-перше, відкриття дипломатичного представництва є наслідком

угод між двома державами і не стосується безпосередньо призначення його

глави;

— по-друге, функціонування дипломатичного представництва не

порушується змінами його персоналу;

— по-третє, дипломатичне представництво наділене власними

привілеями та імунітетами, які не варто змішувати з імунітетами та

привілеями його співробітників;

— по-четверте, припинення функцій глави дипломатичного

представництва не порушує функціонування самого представництва, тоді як

припинення діяльності представництва передбачає завершення функцій усіх

його членів включно з главою.

Водночас не варто протиставляти їх, оскільки вони тісно

взаємопов'язані і доповнюють одне одного. Насправді ж, посольство ніколи

б не виконувало своїх функцій без відповідної акредитації його глави, як і

привілейований статус цієї установи був би неповний без відповідних пільг

його співробітникам.

Розв'язавши питання про обмін дипломатичними представництвами,

зацікавлені держави визначають категорію, до якої мають належати їх

дипломатичні представництва (посольство та місія).

Оскільки існує прямий зв'язок між категорією дипломатичного

представництва і класом представника, який його очолює, діє норма

Віденської конвенції, яка зазначає, що "клас, до якого повинні належати

глави представництва визначається за погодженням між державами" (ст. 15).

Якщо вони спочатку утворять місії, а пізніше вважатимуть за доцільне

підвищити рівень представництва до посольства, потрібно буде знову

досягти домовленості. Це правило ґрунтується на принципі суверенної

2

рівності держав і не допускає одностороннього розв'язання питання. Крім

цього, це правило ввічливості, яке випливає з того, що держави обмінюються

дипломатичними представництвами однакового рівня, що відкриваються

взаємно в столицях обох держав.

Посольство вважається вищим за рангом дипломатичним

представництвом. На практиці його заснуванням часто хочуть підкреслити

більш високий рівень дипломатичних відносин з країною. Посольство

очолюється послом. Сьогодні така практика переважає у дипломатичній

сфері, тоді як у минулому посольствами обмінювались лише великі держави.

До Першої світової війни вважалося нормою, що лише імперії та великі

монархи можуть призначати послів, оскільки вони розглядали це як привілей

і неохоче погоджувались поширювати його на інших. Усередині XIX ст.

Англія, наприклад, мала своїх послів лише у Франції, Росії,

Австро-Угорщині та Туреччині, а вже наприкінці століття — посольства в

Римі, Мадриді та Вашингтоні.

Місії вважають нижчими за рангом дипломатичними

представництвами. їх очолюють посланники або повірені У справах. Хоча

варто зазначити, що в дипломатичній практиці відмінність між посольствами

і місіями поступово стирається, залишається відмінність лише з питань

дипломатичного протоколу. Що стосується їх представницького характеру,

функцій та привілеїв, то тут відмінностей між ними майже немає.

Представництва Ватикану називаються нунціатурами та

інтернунціатурами, що відповідає посольству та місії.

Папські представництва виконують подвійну функцію: дипломатичну і

клерикальну, тобто вони охоплюють як офіційні відносини Ватикану з

країною перебування, так і відносини з релігійними центрами країни.

Історично склалося так, що дипломатичні представництва

утворювались у столиці держави, де була резиденцій глави держави

2

перебування, її уряду, Міністерства закордонних справ. Зокрема, Комісія

міжнародного права керувалася бажанням уникнути незручного становища,

яке б виникло для уряду держави перебування внаслідок заснування

приміщення іноземного представництва в інших містах, крім тих, де

розташовано уряд. Це, передусім, ускладнювало б забезпечення

дипломатичної недоторканності та інших привілеїв, якими користуються

іноземні представництва та їх персонал. Водночас є чимало протокольних

питань, згідно з якими уряд країни перебування постійно контактує з

дипломатичним корпусом, відповідно розташування його частин в інших

містах спричинило б незручності як для країни перебування, так і для

дипломатичного корпусу.

З цього приводу Віденська конвенція 1961 р. встановила відповідну

норму, яка передбачає, що "акредитуюча держава не може без попередньої

певно виявленої згоди держави перебування засновувати канцелярії, що

становлять частину дипломатичного представництва, в інших населених

пунктах, крім тих, де засновано саме представництво" (ст. 12).

Згідно зі ст. 1 Віденської конвенції про дипломатичні зносини, дано

визначення поняття "приміщення представництва", яке включає будинки або

частини будинків, що використовуються представництвом, враховуючи

резиденцію глави представництва, кому б не належало право власності на

них, а також земельну ділянку, що обслуговує цей будинок або частину

будинку.

Після домовленості про обмін дипломатичними представництвами

держави зобов'язані сприяти одна одній у придбанні на своїй території,

відповідно до своїх законів, приміщень, потрібних для її представництва, або

надавати допомогу акредитуючій державі в отриманні приміщень будь-яким

іншим шляхом.

2

Враховуючи труднощі, з якими стикаються іноземні представництва у

пошуках придатних приміщень чи земельних ділянок для своїх резиденцій,

деякі держави виявляють ініціативу у створенні спеціальних зон для

посольств і місій інших країн. Указом Президента України від 12 вересня

1994 р. було затверджено Програму розташування дипломатичних

представництв, консульських установ іноземних держав і представників

міжнародних організацій в Україні.

На виконання цього указу було затверджене відповідне положення, в

якому зазначається, що координацію дій щодо розташування дипломатичних

представництв здійснює Міністерство закордонних справ. Розташування

представництв і установ у Києві здійснює Київська міська державна

адміністрація через Генеральну дирекцію з обслуговування іноземних

представництв.

Дипломатичні представництва, які мають намір самостійно придбати,

орендувати, використати на безоплатній основі споруди та приміщення,

здійснити перебудову, добудову, змінити їх призначення або орендувати

земельну ділянку, письмово сповіщають про це МЗС, яке спеціальною нотою

повідомляє дипломатичні представництва про рішення щодо можливості їх

розташування за конкретною адресою. Представництво може практично

реалізувати свої наміри лише після одержання згоди відповідного органу (з

можливим зазначенням обов'язкових для виконання Умов).

Розмір орендної плати, ціни на споруди (приміщення), що передаються

представництвам, визначаються договорами за домовленістю сторін.

Особливості розташування представництв окремих іноземних держав

визначаються МЗС за погодженням із Кабінетом Міністрів України.

2

3. ПОРЯДОК ПРИЗНАЧЕННЯ ГЛАВИ ТА ЧЛЕНІВ

ДИПЛОМАТИЧНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА

Одне з головних питань, що виникає після домовленості між

сторонами про встановлення дипломатичних відносин на певному рівні, —

це призначення глави дипломатичного представництва.

Відомий французький юрист К. Кольяр підкреслював, що

дипломатичний представник — це посередник, представник і спостерігач

водночас. Як посередник він доводить до відома іноземного уряду ноти та

повідомлення свого уряду, і навпаки. Оскільки главі держави надто важко і

практично неможливо здійснювати контакти з цих міжнародних питань, такі

функції йому допомагає виконувати дипломатичний представник.

Представницький характер означає таку його якість, згідно з якою

дипломатичний представник визнається таким, що представляє свою

державу і вчиняє певні дії від її імені. Він наділений необхідними

повноваженнями вступати в офіційні відносини з владою держави

перебування. Отримавши акредитацію, дипломатичний представник уже не

повинен кожного раз пред'являти свої формальні повноваження для

підтвердження своїх дій. Третя його ознака реалізується через телеграми,

депеші, доповідні записки, в яких він інформує своє МЗС про всі події

політичного, економічного і соціального життя країни, в якій він

акредитований.

В історії дипломатії склались різні класи глав дипломатичних

представництв, які мали відповідно неоднакові представницькі функції.

За Віденським регламентом 1815 р. виділяють три класи

дипломатичних представництв, причому лише представники першого класу

(посли і нунції) вважалися "представниками своїх володарів", тобто монархів

2

і Папи Римського. Оскільки право призначати послів визнавалося лише за

великими державами, решта держав і навіть монархії, а також держави з

республіканською формою правління могли бути акредитовані лише на рівні

посланника (другий клас). Повірені у справах (третій клас) були

уповноважені при міністрах закордонних справ і, відповідно, забезпечували

представництво на нижчому рівні.

Передбачений Аахенським протоколом 1918 р. проміжний (між другим

і третім класами) клас міністрів-резидентів, які також акредитувалися при

главах держав, на початку XX ст. фактично перестав існувати.

Сьогодні Віденською конвенцією 1961 р. передбачено три класи глав

представництв:

1) клас послів і нунціїв, які акредитуються при главах держав, та інших

глав представництв еквівалентного рангу;

2) клас посланників та інтернунціїв, які акредитуються при главах

держав;

3) клас повірених у справах, які акредитуються при міністрах

закордонних справ.

У Конвенції зазначається, що між главами представництв не може бути

жодної різниці через їх приналежність до того чи іншого класу, інакше як

щодо старшинства та етикету (п. 2 ст. 14).

Клас дипломатичного представника переважно збігається з його

рангом, відповідно в дипломатичній практиці ці поняття взаємозамінюються.

Якщо пост глави представництва вакантний або якщо глава

представництва не може виконувати свої функції, тимчасово виконуючим

обов'язки глави представництва є тимчасово повірений у справах. При

відкритті представництва він може очолювати його до прибуття посла або

посланника на початку його діяльності. Повірений у справах виконує

2

обов'язки представника на час його хвороби чи тимчасового від'їзду, а також

у період між від'їздом попереднього і прибуттям нового.

У дипломатичній практиці прийнято, що тимчасово повірений у

справах не повинен починати нові справи, він лише продовжує попередні

згідно з вказівками глави представництва, якщо він тимчасово відсутній. В

інших випадках він має підтримувати тісний контакт зі своїм Міністерством

закордонних справ.

Порядок призначення дипломатичних представників регулюється

нормами національного та міжнародного права. Призначення

дипломатичного представника здійснюється главою держави й від його імені

згідно з існуючою конституційною практикою держав.

Беручи до уваги привілейоване становище, яке посідають глави

дипломатичних представництв в іноземній державі, надзвичайно важливо

правильно визначити, з якого моменту починається здійснення ними своїх

виняткових повноважень. Процедура призначення глави дипломатичного

представництва називається акредитуванням і складається із декількох

стадій:

1. Підбір кандидатури посла або посланника.

2. Запит агреману.

3. Видання акта внутрішнього права, яким оформляється призначення.

4. Одночасне (в обох столицях) офіційне повідомлення у пресі про

призначення, яке відбулося.

5. Видача вірчих грамот.

6. Попередня зустріч із міністром закордонних справ країни

перебування після прибуття посла або посланник і подання йому копії вірчих

грамот.

7. Вручення під час офіційної церемонії вірчих грамот главі держави

перебування.

2

Оскільки підбір кандидатури посла або посланника регламентується

внутрішньодержавним правом, значний інтерес становить інститут агреману,

який регламентується нормами міжнародного права.

Інститут агреману є виразником інтересів обох сторін — акредитуючої

і приймаючої держави або міжнародної організації Ст. 4 Віденської

конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. встановлює:

"Акредитуюча держава повинна переконатися в тому, що держава

перебування дала агреман на ту особу, яку вона має намір акредитувати як

главу представництва в цій державі. Отже, держава може призначити главою

дипломатичного представництва лише ту особу, яка прийнятна у

приймаючій державі. Дозвіл приймаючою державою розглядається як

підтвердження згоди щодо запропонованої особи".

Віденська конвенція закріпила вимогу про згоду, однак вона не містить

правил щодо форми запиту згоди або форми дозволу згоди. Звідси можна

зробити висновок, що форма запиту та дозволу згоди не має юридичного

значення, вона може бути виражена як письмово, так і усно. При цьому таку

згоду можна зажадати листом, адресованим Міністерству закордонних справ

приймаючої держави, або без листа через голову місії, що займається

від'їздом у державі відряджання.

Приймаюча держава має право дати згоду на власний розсуд або

відмовити без зазначення причин. З цього приводу ще Гаванська конвенція

1928 р. про дипломатичних чиновників підтвердила правило, яке усталилось

як міжнародний звичай, про те, що "жодна держава не може акредитувати

своїх дипломатичних чиновників в інших державах без попередньої згоди

останніх" (ст. 8). Віденська конвенція остаточно закріпила цю норму.

З огляду на це, в минулому деякі держави намагалися усувати причини

відмови в агремані (США, Франція та Великобританія). Причиною для

відмови в агремані можуть лише серйозні й об'єктивні обставини, такі як

2

негативне ставлення претендента до держави перебування, наявність

компрометуючих матеріалів. Інколи в дипломатичній практиці траплялися

відмови в агремані жінкам або за расовими ознаками.

Треба зазначити, що теорія і дипломатична практика не виробили

загальноприйнятих критеріїв відмови в агремані. Якщо узагальнити існуючу

практику з цього питання, можна виділити дві групи критеріїв:

— перша група стосується особи кандидата, його минулого і ставлення

до приймаючої держави;

— друга група випливає з існуючих відносин між державами й не

стосується особи кандидата на посаду глави дипломатичного

представництва.

У минулому Великобританія, виступаючи з позиції великої держави,

призначала послів без попереднього отримання агреману від приймаючої

держави. Ця негативна практика зрештою призвела до певних наслідків.

Зокрема, російський цар Микола І не дав згоди на прийом британського

посла у 1832 р., позаяк він був призначений без попереднього запиту

агреману. А тому Великобританія, демонструючи своє явне невдоволення, не

заповнювала цю вакансію аж до 1835 р., мотивуючи це тим, що її уряд має

"виняткове право" вибирати своїх дипломатичних представників при дворах.

Запит агреману та його отримання здійснюється через дипломатичні

канали, через МЗС та посольства держав-контрагентів. Якщо отримано

негативну відповідь або не отримано взагалі, всю процедуру проводять

заново доти, доки не буде отримано згоди на нову кандидатуру. Лише тоді

вчиняються відповідні дії, що випливають з факту вибору кандидатури на

посаду глави представництва. Зазвичай, позитивному розв'язанні питання,

відповідь надходить упродовж місяця. .

2

Враховуючи конкретні обставини, акредитуюча держава може

акредитувати главу представництва або призначити будь-якого члена

дипломатичного персоналу в одну або декілька держав, якщо при цьому

немає заперечень з боку будь-якої із держав перебування. Якщо держава

акредитує главу представництва в одній або декількох інших державах, то

вона може заснувати дипломатичні представництва, які очолюватимуть

тимчасово повірені у справах у кожній державі, де глава представництва не

має постійного місця перебування. У цьому випадку таке дипломатичне

представництво називається місією. У 2000 р. Україна мала дипломатичні

місії в Нідерландах і Данії, які входили відповідно до Посольств України в

Бельгії та Швеції. Згідно зі ст. 5 Віденської конвенції про дипломатичні

зносини, глава представництва або будь-який член дипломатичного

персоналу представництва може діяти як представник акредитуючої держави

при будь-якій міжнародній організації.

Дипломатична практика, яка існує сьогодні, вимагає повного

збереження у таємниці факту запиту агреману. Такий порядок зумовлений

тим, що розголошення відомостей про факт запиту агреману і, особливо, при

відмові в наданні агреману, може призвести до певних негативних наслідків,

а інколи навіть ускладнити відносини між двома державами. Треба

зазначити, що відмова у наданні агреману стосується лише особи

дипломатичного агента і в жодному разі не стосується підтвердження або

перегляду досягнутої угоди між державами про встановлення

дипломатичних відносин.

Запит агреману не поширюється на інших членів персоналу

представництва, оскільки їх, згідно зі ст. 7 Віденської конвенції,

акредитуюча держава може призначати на свій розсуд. Що стосується

військових, морських та авіаційних аташе, то держава перебування може

запропонувати, щоб прізвища повідомлялися на її схвалення заздалегідь.

2

Після отримання агреману та юридичного оформлення призначення

відповідно до конституційної процедури акредитуючої держави посол або

посланник, яких скеровують за кордон у конкретну державу за місцем

призначення, отримують особливий документ, який в дипломатичній

практиці має назву вірчі грамоти. Вірчі грамоти підписує глава держави, що

призначає дипломатичного представника; вони адресовані главі держави, що

приймає дипломатичного представника. За змістом, вірчі грамоти — це

документ, який засвідчує представницький характер дипломатичного

представника і дає право на його акредитацію в іноземній державі. Вірчі

грамоти мають характер загальних повноважень дипломатичного

представника, чинних упродовж усього періоду його перебування на посаді з

усіх питань, що випливають із основних функцій представництва.

Значення вірчих грамот у сучасному дипломатичному праві зросло ще

більше, оскільки час їх вручення є водночас початком урядової діяльності

керівника дипломатичної місії та підставою для визначення його місця у

порядку старшинства цього класу серед глав дипломатичних представництв,

їх вручають лише послам і посланникам, а для постійно повірених у справах

видають листи міністра закордонних справ своєї держави, які вони вручають

міністру закордонних справ країни перебування.

Вірчі грамоти видають у двох примірниках. Перший примірник

(оригінал) вкладають у конверт, що скріплюєть ся сургучевою печаткою і

вручається новопризначеним послом главі держави, якому адресовані вірчі

грамоти, під час офіційної святкової церемонії. Копія вірчої грамоти

вручається як офіційне підтвердження посла після його аудієнції з міністром

закордонних справ країни перебування.

У дипломатичній практиці були випадки надання агреману та візи на

в'їзд до приймаючої держави новопризначеного глави дипломатичного

2

представництва і наступної відмови у прийнятті від нього вірчих грамот.

Відмова може бути виражена у формі зволікання щодо визначення дати

вручення вірчих грамот. За таких обставин новопризначений посол або

посланник має зрозуміти, що він є фактично persona поп grata, і залишити

територію приймаючої держави, не чекаючи на офіційну відмову. В останні

роки такі випадки спостерігалися в період т. зв. параду суверенітетів у

Східній Європі. Наприклад, новопризначений посол Югославії багато

місяців очікував у Танзанії на вручення вірчих грамот, але в кінцевому

підсумку цього не сталося. У 1992 р. уряд Ізраїлю впродовж декількох

місяців не приймав вірчих грамот від посла Югославії Б. Косютіци, якому

було видано агреман, і МЗС Ізраїлю прийняло від нього копії вірчих грамот,

мотивуючи цей факт застосуванням санкцій ООН до цієї країни. Через шість

місяців він повернувся до Белграда, не вручивши вірчих грамот.

Порядок і церемонії, яких дотримуються під час прийняття

дипломатичних агентів, мають давні традиції, започатковані у деяких

державах.

У минулому послів зазвичай зустрічали на кордоні. Зокрема, в 1763 р.

король Пруссії Фрідріх II, очікуючи прибуття в Берлін першого турецького

посольства, зробив запит до князя В. С. Долгорукова, російського

посланника, з приводу роз'яснення про те, як приймають турецьких послів у

Росії. Колегія іноземних справ докладно описувала прийом. На російському

кордоні, у першому прикордонному місті, турецького посла зустрічав

пристав з гвардійськими офіцерами та солдатами, які віддавали честь під

барабанний бій і виконувались салюти у 20—25 пострілів. До посла

представляли почесний караул із 40 солдатів та офіцера. На шляху до

столиці посла утримували за рахунок російської казни. У столиці його знову

зустрічали салютом із 22 пострілів і почесним караулом з 55 солдатів.

2

У листопаді 1763 р. турецький посланник прибув до Берліна і був

зустрінутий за церемоніалом, подібним до Російського. Однак Берлінський

двір дуже обурився, коли святковій церемонії турецький посланник піднявся

до трону, обійняв короля і поцілував його в плече. Спочатку прусські

міністри намагалися заперечувати цю подію, але згодом заспокоїлись, коли

дізналися, що турок зробив те ж саме при дворі німецького імператора.

Офіційна діяльність глави дипломатичного представництва в країні

перебування починається з часу вручення ним вірчих грамот. Треба

зазначити, що процедура вручення вірчих грамот не регулюється

міжнародним правом і відбувається в кожній країні згідно з її протокольним

церемоніалом. Серед основних елементів протокольного церемоніалу, які

відповідають міжнародній практиці, такі:

— вірчі грамоти приймає глава держави у своїй офіційній резиденції

(наприклад, у Великобританії — Букінгемський палац, в Україні —

Маріїнський палац);

— на церемонії присутні високопоставлені представники з боку глави

держави та Міністерства закордонних справ;

— посла супроводжують члени дипломатичного персоналу посольства;

— під час вручення можливий обмін промовами (у Великобританії не

практикується);

— після вручення грамот глава держави має розмову з послом.

Відповідно до принципу рівності держав, як у процесі церемонії

вручення вірчих грамот, так і в порядку черговості їх вручення, не може бути

застосовано жодної дискримінації, а мають бути однакові процедура і

церемоніал для всіх глав дипломатичних місій цього класу згідно зі

звичаями, що існують у цій столиці. Це правило закріплене у ст. 18

Віденської конвенції.

2

Існують певні особливості в дипломатичному протоколі за участю

держав-монархій. За віковою традицією глава дипломатичної місії за своїм

правовим статусом вважається alter ego самого монарха, а тому у випадку

смерті або зречення від престолу монарха акредитуючої держави його

наступник видає нові вірчі грамоти для глав дипломатичних представництв,

які виконували таку функцію до цього часу. Так само у випадку смерті або

зречення від престолу монарха приймаючої держави виникає потреба у

поданні вірчих грамот його наступнику главами дипломатичних

представництв, акредитованих у цій державі. Вручення нових вірчих грамот

відбувається також у випадку принципових змін державного ладу,

наприклад, після революції. Черговість вручення вірчих грамот або подання

їх завіреної копії визначається датою і часом прибуття глави представництва.

У республіканських державах, де влада не зосереджена в одних руках,

при зміні глави держави не вимагається подання нових вірчих грамот.

Згідно зі ст. 13 Віденської конвенції, глава представництва вважається

таким, що розпочав виконання своїх функцій у державі перебування залежно

від практики, що склалася у цій державі, яка повинна застосовуватись

одноманітно: або з моменту вручення вірчих грамот, або з моменту

повідомлення про прибуття і подання завіреної копії вірчих грамот

Міністерству закордонних справ країни перебування чи іншому

міністерству, стосовно якого є домовленість.

Таким чином, Віденська конвенція не передбачає певного

уніфікованого правила, а закріплює два альтернативні рішення. Держава

перебування сама вирішує, якої процедури вона буде дотримуватись. Вона

має лише забезпечити застосування однакового порядку стосовно всіх

іноземних дипломатичних представників на її території. Відповідно

Конвенція надає вибір на розсуд держави перебування, але з умовою, щоб у

2

кожному окремому випадку не приймались рішення ad hoc, а

застосовувалась єдина система щодо всіх іноземних представництв.

У міжнародній дипломатичній практиці прийнято, що посол відразу

після вручення вірчих грамот надсилає главам усіх дипломатичних

представництв, з країнами яких його держава підтримує дипломатичні

відносини й які акредитовані в цій державі, особисті ноти, в яких він

повідомляє про вручення вірчих грамот.

2

4. ПЕРСОНАЛ ДИПЛОМАТИЧНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА

Віденська конвенція про дипломатичні відносини поділяє

співробітників дипломатичних представництв залежно від функцій, які вони

виконують, на три категорії: дипломатичний, адміністративно-технічний і

обслуговуючий персонал (ст. 1).

До дипломатичного персоналу належать особи, які мають

дипломатичний ранг. Віденська конвенція називає їх дипломатичними

агентами. Вони виконують функції політичного і дипломатичного характеру,

тобто здійснюють безпосередні зносини з органами іноземної держави та

особами, які є в складі дипломатичного корпусу.

Глава дипломатичного представництва, згідно з Положенням "Про

дипломатичне представництво України за кордоном", є головним

представником України в державі перебування. Він здійснює загальне

керівництво, координацію та контроль за діяльністю всіх установ нашої

держави, спеціалістів, делегацій, посадових та інших осіб, які перебувають у

ній. Главою дипломатичного представництва України може бути посол,

посланник або повірений у справах. Аналогічна практика є і в інших

закордонних країнах. Сьогодні більшість держав (а в Україні — всі держави,

що мають з нею дипломатичні відносини) призначають у країну перебування

глав своїх представництв у ранзі Надзвичайного і Повноважного Посла.

Керівники всіх українських установ і делегацій, представники різних

підприємств і організацій, а також громадяни України, які перебувають на

території іноземної держави, зобов'язані неухильно виконувати вказівки

посла в цій державі й надавати йому потрібну допомогу, сприяти у виконанні

покладених на нього завдань.

Згідно з чинним законодавством України, посол або посланник

призначається указом Президента України за поданням міністра

комментарии (0)
Здесь пока нет комментариев
Ваш комментарий может быть первым
Это только предварительный просмотр
3 страница на 40 страницах
Скачать документ