Культурологія. Українська та зарубіжна культура учебное пособие 2010 по искусству и культуре на украинском языке , Руководства из Изобразительное искусство
refbank5578
refbank5578

Культурологія. Українська та зарубіжна культура учебное пособие 2010 по искусству и культуре на украинском языке , Руководства из Изобразительное искусство

271 стр-ы.
111Количество просмотров
Описание
Культурологія. Українська та зарубіжна культура учебное пособие 2010 по искусству и культуре на украинском языке
20 баллов
Количество баллов, необходимое для скачивания
этого документа
Скачать документ
Предварительный просмотр3 стр-ы. / 271
Это только предварительный просмотр
3 стр. на 271 стр.
Скачать документ
Это только предварительный просмотр
3 стр. на 271 стр.
Скачать документ
Это только предварительный просмотр
3 стр. на 271 стр.
Скачать документ
Это только предварительный просмотр
3 стр. на 271 стр.
Скачать документ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ

СПРАВ

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КУРС ЛЕКЦІЙ

з навчальної дисципліни

“Культурологія. Українська та зарубіжна культура”

Павленко Вікторія Вікторівна

КИЇВ – 2008

ЗМІСТ

Тема 1. Поняття культури і культурології та складові культури і

культурології

Тема 2. Інститути культури як система цінностей

Тема 3. Культура та концепції її розвитку у філософській думці

Тема 4. Культура первісного суспільства. Культура Стародавнього

Сходу

Тема 5. Антична культура

Тема 6. Культура Середньовіччя та культура Відродження

Тема 7. Витоки української культури. Культура Київської Русі.

Українська культура Х1У – першої половини ХУП ст.

Тема 8. Зарубіжна та українська культура епохи Просвітництва

Тема 9. Українська культура Х1Х – ХХ ст.

Тема 10. Зарубіжна культура Х1Х – ХХ ст.

Література

Основні терміни дисципліни

ТЕМА 1.

“ПОНЯТТЯ КУЛЬТУРИ Й КУЛЬТУРОЛОГІЇ ТА СКЛАДОВІ

КУЛЬТУРИ Й КУЛЬТУРОЛОГІЇ”

План

1. Визначення терміну культури та її наукового поняття. Становлення

науки культурології.

2. Культура і цивілізація. Взаємодія культури і суспільства, культури і

природи.

3. Структура культури. Функції культури.

4. Рівні й форми культури.

1. Визначення терміну культури та її наукового поняття. Становлення

науки культурології.

Вивчення предмета культурології потрібно починати з визначення

поняття культурології. Культурологія – це наука про культуру. Закономірно

виникає питання: а що ж таке культура?

Слово культура – в лексиконі практично кожної людини. Проте в це

поняття вкладають самий різний зміст. Одні розуміють лише цінності

духовного життя. Інші це поняття звужують ще більше й відносять до нього

явища мистецтва, літератури. Треті взагалі вважають що це певна ідеологія,

що має обслуговувати “трудові звершення”, тобто господарчі завдання.

Явища культури вивчають багато конкретних наук – археологія,

етнографія, історія, соціологія, а також науки, які досліджують різні форми

свідомості: філософія, етика, естетика, мистецтвознавство, релігієзнавство

тощо. Кожна із наук створює певне уявлення про культуру як предмет свого

дослідження.

Зокрема, археологія культури пов’язана з вивченням предметів, які

дійшли до нашого часу, в котрих матеріалізовані результати діяльності людей

минулих епох.

Етнографія досліджує прояви культури того чи іншого народу у всій її

різноманітності й цілісності.

Мистецтвознавство вивчає художню діяльність людини та її результати

(музика, театр, кіно, живопис, скульптура, архітектура тощо).

Отже, “образ культури” в різних науках подається по різному.

Проте теоретична складність даної проблеми не зводиться до

багатозначності самого поняття “культури”. Культура – це багатогранна

проблема історичного розвитку і саме слово “культура” об’єднує різноманітні

точки зору.

Почнемо з визначення терміну культура та її наукового поняття.

Культура – слово латинського походження. В буквальному перекладі воно

означає – обробіток, догляд, вдосконалення.

У Давньому Римі спочатку це слово вживалося у значенні вміння

обробляти землю, її культивації, тобто зміну в природному об’єкті під

впливом людини. Уже в цьому першому змісту терміну виражалася важлива

особливість – єдність культури, людини та її діяльності.

Стосовно духовного життя цей термін уперше вживається римським

філософом і оратором Марком Туллієм Цицероном (106-43 до н.е.). У 45 р. до

н.е. в одному із своїх листів (“Тустуланських бесідах”) він називає філософію

культурою душі, тобто мистецтвом плекання розуму, вдосконалення своїх

розумових здібностей.

Проте у науковий обіг поняття “культура” увів німецький просвітитель

Самуель Пуфендорф (1632-1694). У 1684 р. він вживає поняття культури для

позначення всього того, що відрізняється від природного, тваринного. Тобто

під ним він розуміє все те, що створене людиною.

Таким чином, поняття культура на відміну від іншого латинського слова

“натура” (природа) означає в даному контексті “створене”, “поза природне”.

Світ культури, любий його предмет або явище сприймається не як явище

природних сил, а як результат праці самих людей, направленої на обробіток,

перетворення, вдосконалення того, що безпосередньо дане природою.

Більш широко поняття культура почало вживатися і досліджуватися у

ХУШ ст., яке в часовому вимірі є складовою епохи Просвітництва (ХУП-

ХУШ ст.). Проте в той час воно означало лише духовну культуру

(просвітництво, освіченість, вихованість людини).

У Х1Х ст. наука про культуру ще перебувала на стадії становлення. В

ній не було ще достатньо розроблених понять, категорій і термінологічного

апарату. Згідно підрахунків американських культурологів Альфреда Луї

Кребера (1876-1960) і Клайда Клакхона з 1871 по 1919 рр. було сім визначень

культури. Одним з перших вважається визначення англійського історика

культури Едуарда Бернетта Тайлора (1832-1917) в його книзі “Первісна

культура”.

З 1920 по 1950 рр. з’явилося ще 157 визначень культури. У другій

половині ХХ ст. кількість визначень культури зростає і складає більше

півтисячі.

Зокрема, культура розглядається як “ступіть людського в

людині” (німецький мистецтвознавець Йоганн Фрідріх Шіллер, 1759-1805),

“стиль життя народу” (німецький філософ Фрідріх Ніцше, 1844-1900), “жива

доля народу” (російський філософ Микола Бердяєв, 1874-1948), “найбільше

узагальнення всього” (російський філософ Олександр Лосєв). Тобто існували

точки зору, узагальнивши які, можна сказати, що слово “культура” мала

значення освіти й виховання, виробництва й творчості, поклоніння й пошани

(релігійний культ).

Таким чином, явище культури багате й різноманітне. Не випадково

культурологи до цього часу дають йому безліч визначень. Головні з них ми

будемо розглядати в лекції “Культура та концепції її розвитку у філософській

думці”.

Протягом соціальної історії люди освоїли, зробили своєю домівкою всю

земну кулю, вийшли у космос, винайшли безліч способів діяльності.

Якщо згрупувати останні за прикладними сферами, то можна виділити

основні – матеріальні і духовні процеси. Їм відповідають й основні сфери

культури – матеріальна і духовна. Деякі культурологи ще виділяють і

соціальну культуру (тобто культуру людських відносин), а також фізичну

культуру (тобто фізкультуру та спорт).

Матеріальна культура охоплює сферу матеріального виробництва та

його продукти – техніку, технологію, засоби зв’язку й комунікації, виробничі

будівлі, дороги, транспорт, житло, предмети побуту, одяг тощо.

Тобто до матеріальної культури відноситься все те, що отримало назву

штучного середовища проживання людства і є процесом й результатом

матеріальної діяльності людини.

Духовна культура включає в себе сферу духовного виробництва та його

результати – ідеологію, мораль, релігію, мистецтво, науку тощо. Всередині

духовної культури спеціалісти часто виділяють:

- художню культуру, що включає твори мистецтва й літератури;

- науково-технічну культуру.

Матеріальна й духовна культура між собою тісно пов’язані, оскільки:

- це результат діяльності людини;

- має духовне начало – ідеї, проекти і задумки людини;

- має матеріальне втілення (зокрема, для художнього твору –

скульптура, живопис, література тощо).

Прикладом можуть бути архітектурні будівлі. Вони одночасно є і

витворами мистецтва, і служать практичним цілям: будівля театру, храм,

готель, іноді й житловий будинок.

Між продуктами матеріального і духовного виробництва маються й

суттєві відмінності. Зокрема, в літературному творі головним є не

матеріальна оболонка, а духовний зміст. Відтак в деяких технічних витворах

нерідко буває досить важко виявити будь-які ознаки духовності.

У конкретних соціально-історичних умовах ці відмінності іноді

викликають не лише протиріччя, але й конфлікт. Причому останній може

мати значні масштаби. Щось подібне якраз сталося з культурою в Х1Х і

особливо ХХ ст., коли матеріальна культура почала домінувати над духовною.

Отже, у широкому розумінні слова культура тлумачеться як сукупність

усіх матеріальних і духовних цінностей, вироблених людством за час його

існування. У цьому значенні поняття “культура” вживається і в наші дні.

Однак у буденній свідомості термін “культура”, як правило, вживається

у вузькому значенні. В цьому аспекті він стосується лише духовного життя –

літератури, живопису, театру, кіно, культури побуту тощо. Хоча в дійсності,

як ми зазначали, вся сукупність культури далеко не вичерпується суто

духовними цінностями.

Проте слід зауважити, що не всі результати людської діяльності мають

справжню культурну вартість (наприклад, таж сама атомна чи біологічна

зброя тощо).

Джерела, які дають вченим можливість дослідити етапи розвитку

матеріальної і духовної культури наступні: мова, міфологія, археологія,

літописи, література, кіно-фото засоби тощо. Джерелами вищої якості є

наукові дослідження і відкриття.

2. Культура і цивілізація. Взаємодія культури і суспільства, культури і

природи

Що ж таке культурологія? Культурологія, як ми вже зазначали, – це

наука про культуру.

Які ж основні етапи становлення культурології як науки?

Наприкінці Х1Х ст. були зроблені спроби створення власне

культурології. Зокрема, такі наміри мали місце в Німеччині. Там в межах

нової науки головно розглядалася релігія.

Проте в повному розумінні (і по назві, і по суті) культурологія

народилася лише в ХХ ст. Значний внесок в її становлення зробив

американський вчений Леслі Уайт (1900-1975) своєю книгою “Наука про

культуру” (1949). Його заслуга визначається в тому, що він чітко поставив

питання про необхідність строгого визначення предмета культурології, тих

явищ, які повинні входити в її компетенцію.

Леслі Уайт запропонував виділити в культурі три підсистеми:

технологічну (визначальну), соціальну, ідеологічну. До першої відносяться

засоби виробництва і стосунки між людиною й природою. Друга охоплює

стосунки між самими людьми: економічні, моральні, політичні відносини.

Зміст третьої підсистеми складають ідеї, міфи, вірування, знання. Сьогодні

крім теорії Л.Уайта існує багато концепцій культури, що базуються на самих

різних методах і підходах.

Складовими культурології є теорія культури й історія культури.

Завдання теорії культури – осмислення й пояснення культури через її

найбільш загальні і суттєві риси.

Предмет включає розгляд структури, функцій і ролі культури в житті

людини й суспільства.

Значення – визначення сутності культури, її відмінності від природи,

співвідношення з цивілізацією й іншими явищами.

Історія культури тією чи іншою мірою також вирішує філософсько-

теоретичні питання.

Завдання історії культури – дати конкретні знання про ту чи іншу

культуру.

Предметом може бути світова, національна чи регіональна культура,

або ж яка-небудь епоха, наприклад, епоха Відродження.

Значення історії культури в тому, що вона не стільки пояснює, скільки

констатує факти, описує події й досягнення культури, виділяє в ній самі

видатні пам’ятки або імена авторів й творців.

Отже, культурологія – це наука про культуру. Її завданням є

дослідження об’єктивних закономірностей світового і національних

культурних процесів, пам’яток, явищ і подій матеріального і духовного життя

людей.

Культурологія досліджує не лише передумови і фактори, під впливом

яких виникають, формуються і розвиваються культурні інтереси і потреби

людей, але й їхню роль у створенні, збереженні, примноженні й передачі

культурних цінностей. Культурологія вивчає культурне життя в різних

суспільствах, намагається виділити особливості й досягнення основних

культурно-історичних типів. Одна із основних проблем культурологічної

науки – питання теорії й історії світової культури.

Попередній аналіз дає підстави дійти до висновку, що предмет

культурології – це галузь гуманітарного знання, що вивчає суть,

закономірності, функціонування і розвиток культури. Культурологія являє

собою єдність теорії й історії культури, розглядаючи у взаємодії матеріальну

культуру, духовну культуру й соціальну культуру (культуру людських

відносин).

З поняттям “культура” зблизилося поняття “цивілізація”. Останній

термін бере початок від латинського кореня “civilis” (“гідний”, “вихований”).

Проте термін цивілізація виник пізніше терміну “культура”, а саме

лише у ХУШ ст. Його автором, згідно однієї версії, вважають шотландського

філософа А.Фергюссона. Він розділив історію людства на епохи: дикості,

варварства, цивілізації. Під цивілізацією Фергюссон мав на увазі останню

вищу ступінь суспільного розвитку.

За іншою версією термін “цивілізація” долучений до наукового обігу

французькими філософами-просвітниками. Проте у їхньому трактуванні

термін “цивілізація” певною мірою переплітався з терміном “культура”. Він

означав сукупність певних якостей людини – розуму, освіченості, витончених

манер, чемності тощо.

Наразі багато вчених зупиняються на визначенні, що поняття

“цивілізація” вживається для характеристики якісного стану суспільства,

маючи на увазі його зрілість, рівень соціального прогресу.

Науковцями приділяється досить значна увага проблемі співвідношення

понять культури й цивілізації. Всю різноманітність визначення цього

співвідношення можна звести до наступних основних підходів.

1. Культура й цивілізація – синоніми. Зокрема, англійський історик

Арнольд Тойнбі (1852-1883) розглядав цивілізацію в якості певної фази

культури, робив акцент на її духовному аспекті й вважав релігію головним і

визначальним елементом.

2. Культура й цивілізація схожі і водночас мають важливі розбіжності.

Цього погляду дотримувався французький історик Фернан Бродель. В його

розумінні цивілізація складає базу культури і створює перш за все сукупність

духовних явищ.

3. Поняття культури й цивілізації переплітаються, вони нероздільно

пов’язані між собою. Зокрема, німецькі філософи романтики відмічали, що

культура “проростає” цивілізацією, а цивілізація переходить в культуру.

Цивілізованість передбачає наявність деякого рівня культури, яка в свою

чергу включає в себе цивілізованість.

3. Культура й цивілізація – протилежні поняття. Прикладом може

служити теорія німецького історика Освальда Шпенглера (1880-1936). Він

виклав її у книзі “Загибель Європи” (1922). Згідно неї цивілізація є культура,

яка вмирає і розпадається. Культура, як твердить вчений, являє собою живий

і зростаючий організм. Вона дає простір для розвитку мистецтва і літератури,

для творчого розвитку особистості й індивідуальності. У цивілізації немає

місця для художньої творчості. В ній панує техніка й бездушний інтелект.

Вона нівелює людей, перетворює їх на безликі, невиразні істоти.

5. Деякі науковців розглядають культуру і цивілізацію як відносно

самостійні явища. Мотивують це тим, що в кожному з них можна виділити

специфічні, тільки йому притаманні риси й особливості. Це дає їм підставу

твердити про існування двох окремих дисциплін – культурології й

цивілізаціології. Кожна із них має свій предмет вивчення.

Еволюція цивілізації дозволяє виділити в ній три основні стадії.

1. Аграрно-традиційну, характерну для рабовласницького й

феодального суспільства.

2. Індустріальну, пов’язану з капіталізмом.

3. Постіндустріальну, викликану науково-технічною революцією й

високими технологіями. Їй відповідає постіндустріальне, інформаційне

суспільство.

В залежності від масштабу розгляду цивілізація може бути:

- глобальною, тобто світовою;

- континентальною (наприклад, європейська);

- національною (французька, німецька);

- регіональною (північно африканська).

Вчені-сходознавці твердять, що спочатку цивілізація розпалася на два

“дерева” – Захід і Схід, які пройшли свої неповторні шляхи розвитку. Із них

“природним” і “нормальним” визнається східний, тоді як західний

розглядається як мутація, відхилення.

Інші вчені також припускають розподіл цивілізації на два типа, але

дають їм своє тлумачення:

- техногенна, оголошується характерною для Західної Європи;

- психогенна, притаманна східним країнам, прикладом якої може

служити індійська цивілізація минулого.

При всій різноманітності існуючих думок найбільш важливими

ознаками й рисами цивілізації вважаються:

- створення держави;

- виникнення писемності;

- відділення ремесла від землеробства;

- розшарування суспільства на класи;

- поява міст.

При цьому наявність перших двох ознак практично всіма визнається

обов’язковим, а необхідність інших іноді ставиться під сумнів.

Отже, поняття “культура” і “цивілізація” – це не однорідні явища. Вони

близькі за змістом, але не тотожні.

Відтак зрозуміти суть культури можна лише через призму діяльності

людини, народів, які населяють земну кулю. Культура не існує поза людиною.

Вона з самого початку пов’язана з людиною.

Але людина не народжується соціальною, а стає такою лише в процесі

діяльності. Освіта, виховання – це засоби, за допомогою яких відбувається

опанування культурою, процес передачі її від одного до другого покоління.

Таким чином, культура означає прилучення людини до соціуму, суспільства.

З віком кожна людина перш за все оволодіває тією культурою, котра

була створена до неї, освоює соціальний досвід, накопичений її

попередниками.

Процес становлення особистості на основі засвоєння нею елементів

культури й соціальних цінностей дістав назву процесу соціалізації.

Соціалізація відбувається внаслідок перебування людини в певному

соціальному середовищі й шляхом свідомого впливу суспільства на

психологію особи.

Оволодіння культурою може здійснюватися у формі міжособистих

стосунків (спілкування в дошкільних закладах, школі, вузі, підприємстві,

сім’ї) і самоосвіти (читання, відвідання музею тощо). Величезна роль в

оволодінні культурою належить засобам масової інформації – радіо,

телебаченню, пресі.

Особистість, оволодіваючи раніше накопиченим досвідом, може

зробити свій власний внесок у розвиток культури.

Разом з тим людина й створена нею культура тісно пов’язані з

природою. Від ступеню розвитку людської культури, зокрема своєрідності

релігійних вірувань, залежать відносини між природою і творцем культури.

Наприклад, ми маємо суттєву відмінність у ставленні до природи між

західною християнською й східною ісламською та іншими східними

релігіями.

Згідно концепції відомого швейцарського культуролога Карла Густава

Юнга (1875-1961) східна людина – інтроверт. Тобто її свідомість направлена

усередину себе, вона шукає спасіння в самій собі, в удосконаленні своєї

духовності. Мусульманин не ставить завдання присвоїти чи підкорити

природу, тим більше її розрушити. Для нього характерне повага до природи, її

обожнення.

У цьому плані показові індійські релігії, особливо джайнізм. Для

останнього принцип ненанесення шкоди всьому живому доведений до

крайності, оскільки є умовою порятунку душі. Послідовники джайнізму не

можуть займатися землеробством, оскільки оранка землі може привести до

вбивства живих істот – черв’яків і комах.

Західний християнин дотримується більш прагматичного ставлення до

природи. За визначенням Карла Юнга західна людина – екстраверт, тобто її

розум направлений зовні. Вона шукає спасіння не в самій собі, а в пануванні

над природою. Представник західного світу вважає себе перетворювачем і

підкорювачем природи. Звідси відомий вислів: “Природа не храм, а

майстерня, і людина в ній – робітник”.

Такий підхід обумовлений тим, що праця в християнстві є основний

обов’язок, є одна із головних його цінностей. Проте і в західній культурі

погляди на природу не були однаковими. Вони мінялися від епохи до епохи.

Зокрема, в античній культурі природа цінувалася дуже високо.

3. Структура культури. Функції культури

Структура культури складане і багатогранне явище. В залежності від

умов розвитку відбувається її конкретизація. Вона має історичні аспекти

(наприклад, культура стародавнього світу, середньовічна культура, сучасна

культура).

Культура розрізняється за географічними й етнонаціональними

ознаками (культура Заходу, Сходу, американська, слов’янська, українська,

німецька). Є культурні епохи (Відродження, Просвітництво).

Наявна культура, яка характеризує певні риси особистості (культура

поведінки, естетична культура, культура мислення, культура мови тощо).

Є культура самої людини (колективу, індивіда). Виділяється також

культура класу (наприклад, селянська, буржуазна). Існує й культура різних

верст суспільства (молодіжна, військова, артистична).

В останній час культура особистості, культура різних соціальних груп

й культура суспільства в цілому розрізняються дослідниками на

внутрішньому рівні. Суб’єкти цієї культури стали відправної точкою для

формування поняття “субкультури”. Субкультура – це культура певної

конкретно-історичної, соціальної, етнічної спільноти людей, які знаходяться

в певному часовому й територіальному просторі й об’єднані спільними

інтересами, потребами, цінностями, установками, стереотипами. Такий підхід

дав змогу виділити три рівні культурно-теоретичного аналізу: особистий,

локально-груповий і загально-соціальний.

Будь-яке співтовариство – носій певної субкультури. Кожна така група

має специфічні ознаки, що сформувалися під впливом способу і стилю життя

представників даної групи. Посеред них виділяються як соціально прийнятні

форми соціально-культурної диференціації (професійні, наукові, молодіжні,

релігійні субкультури, субкультури національних меншин тощо), так і

антисоціальні (фашистські, терористичні, злочинні угрупування тощо).

Поняття “субкультури” і “соціальної групи” не ідентичні. Для

соціальної групи властиві ознаки соціального розмежування: місце у системі

суспільного розподілу праці, ставлення до власності й влади. Її члени можуть

не мати прямих контактів. Для субкультури безпосередні зв’язки між її

представниками мають більше значення, ніж виконання ними певних

соціальних функцій.

Культура охоплює різні галузі людського життя (екологічна, економічна,

політична, правова культури, культура праці, культура дозвілля, культура

споживання, культура побуту та інші).

Для прикладу, зупинимося на визначенні важливої для нас структури

культури, що охоплює одну із основних сфер людського суспільства –

правовій культурі.

Правова культура є необхідною умовою існування людини в

суспільстві. Дія права поширюється на всі важливі сфери суспільного життя.

Традиційно право визначається як система загальнообов’язкових норм і

відносин, які закріплюються державою.

Правова культура має свої ознаки. Головні з них наступні.

По-перше, це рівність людей перед законом.

По-друге, поряд з рівністю обов’язковою ознакою повинна бути

свобода. Право поширюється лише на вільних громадян. Проте свобода в

галузі права виключає самоуправство й свавілля. Скоріш за все, право

виступає як форма, норма й міра свободи.

Ще є одна специфічна ознака права – справедливість. Вона збалансовує

права і обов’язки громадян, які знаходяться в правових відносинах.

У культурі права важливе місце відводиться правосвідомості. Що ж

таке правосвідомість? Це сукупність поглядів, ідей, учень, що виражають

ставлення людей до права, законності, правосуддя, їхнє уявлення про те, що є

правомірним чи неправомірним. Тобто, правосвідомість являє собою

результат і процес відображення права в свідомості людей.

Головно виділяють декілька рівнів правової свідомості: звичайний,

професійний (спеціальний) і теоретичний.

Звичайний рівень правової свідомості мають люди, які в своїй

діяльності керуються правовими почуттями, правовими навиками, правовими

звичками і несистематично набутими правовими знаннями. Зупинимося на

їхньому визначенні.

Правове почуття – це суб’єктивне ставлення до різних сторін соціальної

дійсності (почуття свободи й незалежності, справедливості, почуття

обов’язку перед іншою людиною чи суспільством тощо).

Правові навики – це вміння здійснювати правове спілкування (вибір

відповідного контрагента (сторона в договорі), укладення договору,

відшкодування збитку тощо).

Правова звичка – це стійка внутрішня потреба людини постійно

виконувати правові стандарти поведінки (звички виконувати обіцянки,

розрахуватися за надані послуги тощо).

Несистематично набуті правові знання присутні у вигляді уривчастих

знань, уявлень, оцінок, установок повсякденної свідомості. Перелічені знання

формуються за допомогою літератури і засобів масової інформації (а саме

преси, радіо, телебачення).

Наступним рівнем правової свідомості є професійний. Він складається

в осіб, які спеціально займаються правовою діяльністю (судді, адвокати,

співробітники органів внутрішніх справ тощо). Представники цього рівня

мають правові систематизовані знання і професійно підходить до розуміння

правових явищ.

Третій, самий високий рівень правової свідомості – теоретичний. Він

передбачає наукові знання про суть, характер і взаємодію правових явищ

усього правового життя суспільства, цілісний механізм правового

регулювання, а не його окремі прояви.

Цією діяльністю займаються люди, які мають високу юридичну

підготовку – науковці, викладачі. Вони розвивають юридичну науку,

розробляють правові дисципліни, виробляють науково-практичні

рекомендації законодавчим, правоприкладним й правоохоронним органам.

Культура виконує багато функцій. Головною функцією феномена

культури є людино-творча або гуманістична. Всі інші певною мірою пов’язані

з нею й навіть витікають з неї.

Найважливіша комунікативна (від лат. “communicatio” – “зв’язок”,

“об’єднання”, “спілкування”) функція культури, або вона ще дістала назву –

функція трансляції (передачі) соціального досвіду. Її часто називають

функцією історичної спадковості або інформаційною. Культура виступає

єдиним механізмом передачі соціального досвіду від покоління до покоління,

від епохи до епохи, від однієї країни до іншої, оскільки крім культури,

суспільство не має ні одного механізму трансляції всього багатого досвіду,

який накопичило людство.

Цю функцію культура виконує за допомогою складної знакової

(символічної) системи, що зберігає досвід поколінь у словах, поняттях,

формулах науки тощо.

Розрив же культурної спадковості прирікає нові покоління на втрату

соціальної пам’яті із всіма наслідками, що з цього витікають. Це явище

дістало назву феномену манкуртизму (“феномен” – виняткове явище, з

грецької “те, що з’являється”).

Другою провідною функцією є пізнавальна (гносеологічна). Вона тісно

пов’язана з першою і певною мірою витікає з неї. Культура концентрує в собі

кращий соціальний досвід багатьох поколінь людей. Відтак вона набуває

здатність накопичувати багаті знання про світ і тим самим створювати

сприятливі можливості для його пізнання й освоєння.

Можна стверджувати, що суспільство інтелектуально настільки,

наскільки ми використовуємо багаті знання, що містяться в культурному

генофонді людства. Зрілість культури багато в чому визначається ступінню

освоєння культурних цінностей минулого.

Всі типи суспільства перш за все суттєво відрізняються по цій ознаці.

Одні з них демонструють дивовижну здатність через культуру, за допомогою

культури пізнати все те краще, що накопичено людьми, і поставити його собі

на службу.

Такі суспільства (наприклад, в Японії) демонструють величезний

динамізм в багатьох сферах науки, техніки, виробництва. Інші, не здатні

використати пізнавальні функції культури, все ще винаходять велосипед і тим

самим прирікають себе на відсталість.

Отже, за допомогою пізнавальної функції культури, а саме через

культуру, що об’єднує природничі, технічні та суспільні знання, людина

пізнає навколишній світ і саму себе.

Світоглядна функція культури формує духовний світ особистості. В

своєму розвитку людство мало три домінантні системи світогляду:

міфологічну, релігійну й наукову. Людина черпала знання у міфології, згодом

у релігії й, нарешті, в наукових джерелах.

Регулятивна (нормативна) функція культури регулює норми поведінки

людини. У сфері праці, побуту, міжособистих стосунків культура так чи

інакше впливає на поведінку людей й регулює їхні вчинки, дії і навіть вибір

тих чи інших матеріальних й духовних цінностей.

Регулятивна функція культури опирається на такі нормативні системи,

як мораль і право.

Важлива в системі культури семіотична (від грец. “вчення про знаки”)

або знакова функція. За її допомогою відбувається оволодіння культурою. Без

вивчення відповідних знакових систем неможливо оволодіти досягненнями

культури.

Наприклад, мова (усна чи письмова) – засіб спілкування людей.

Літературна мова – важливий засіб опанування національною культурою.

Специфічна мова потрібна для пізнання особливого світу музики, живопису,

театру. Природничі науки (фізика, математика, хімія, біологія) також мають

особливі знакові системи.

Аксіологічна (від грец. “цінність”, “вартість”) або ціннісна функція

культури забезпечує визначення цінностей і норм як історичних, так і вічних

канонів. Вона дає можливість вибрати ті вартості, які найкраще відповідають

вимогам часу. Отже, ціннісна функція відображає важливий якісний стан

культури.

Культура як система цінностей формує у людини певні ціннісні потреби

й орієнтації. По їхньому рівню і якості люди, як правило, судять про ступінь

культурності тієї чи іншої людини. Головним чином моральний й

інтелектуальний зміст виступає критерієм відповідної оцінки.

Інтегративна функція культури має здатність об’єднувати людей у певні

спільноти, а народи у світову цивілізацію.

4. Рівні й форми культури

Культура – це досить складна, багаторівнева система. Прийнято

підрозділяти культуру по її носію. В залежності від того, хто створює

культуру, тобто хто є суб’єктом культурної творчості, і який її рівень,

розрізняють національну й світову культури.

Національна культура тісно пов’язана з поняттями “нація” і “етнос”.

Зупинимося на їхньому визначенні. Під “етносом” (з грецької – “плем’я”,

“народ”) слід розуміти стійку спільність людей, яка історично склалася на

певній території і має відносні особливості культури (відповідну мову,

психіку, самосвідомість).

Нація (з латинської теж “плем’я”, “народ”) – вищий етап розвитку

народу, коли завдяки спільному ринку і державі формується усвідомлення

національної приналежності. Національна культура становить сукупність

економічних, політичних, побутових, мовних, обрядових, моральних та

інших чинників відповідної нації.

Етнічні й національні культури між собою тісно пов’язані. В межах

певних держав етнічні культури формують національні. З іншого боку

існування національних культур забезпечує збереження, не розмивання

етнічних культур, що є частинами національних культур.

Отже, національна культура виступає синтезом культур різних класів,

соціальних прошарків і груп відповідного суспільства. Своєрідність

національної культури, її неповторність й оригінальність проявляються як в

духовній сфері життя й діяльності (мова, література, музика, живопис,

релігія), так і в матеріальній сфері життя й діяльності (особливості

економічного устрою, ведення господарства, традиції праці й виробництва).

Світова культура – це вікова сукупність культур цілісного світу, або ще

можна сказати: синтез кращих досягнень усіх національних культур різних

народів, які населяють нашу планету. Вона визначається власною системою

загальнолюдських цінностей.

У другій половині ХХ ст. і на даному етапі відбувається двоєдиний

культурний процес – інтеграція народів і здобуття народами національного

суверенітету. Завдяки цьому посилюється завдання збереження культурної

самобутності незалежного, вільного народу.

В залежності від суб’єктів культури, тобто тих, хто створює чи

користується благами культури, визначають три форми культури: елітарна

(висока), народна (фольклор), масова.

Елітарна або висока культура створюється привілейованою частиною

суспільства або по її замовленню професійними творцями. Отже, виробником

і споживачем елітарної культури є вищий привілейований прошарок

суспільства – еліта (від французької “еліте” – “краще”, “відбірне”,

“вибране”).

У різних соціологічних і культурологічних теоріях визначення еліти

неоднозначне. Італійські соціологи Роберт Міхельс (1876-1936) і Гаетано

Моска (1858-1941) вважали, що еліту по відношенню до мас характеризує

висока ступінь діяльності, продуктивності, активності.

Проте у філософії й культурології більшого поширення набуло

визначення еліти як особливого прошарку суспільства, який наділений

специфічними духовними здібностями. За таким тлумаченням до еліти

належить не просто вищий прошарок суспільства, правляча верхівка. Еліта є

в кожному суспільному класі.

Отже, еліта – це частина суспільства, найбільш здібна до духовної

діяльності, наділена високими моральними й естетичними здібностями. Саме

вона забезпечує суспільний прогрес. Тому мистецтво в першу чергу повинно

бути орієнтовано на задоволення її запитів й потреб.

Елітарна культура випереджує рівень сприйняття її пересічною

людиною. Типовим проявом елітарної культури є теорія й практика “чистого

мистецтва” або “мистецтва для мистецтва”.

На відміну від елітарної народна культура створюється анонімними

творцями, які не мають професійної підготовки.

Народну культуру називають ще любительською (не по рівню, а по

походженню) або колективною. Вона включає: міфи, легенди, епос, казки,

пісні, танці.

По своєму виконанню елементи народної культури можуть бути:

індивідуальними (викладення легенд); груповими (виконання пісень, танців);

масовими (карнавальні свята).

Ще одна назва народної культури – фольклор (з англійської “народна

мудрість”). Він завжди локалізований, оскільки пов’язаний з традиціями

певної місцевості; демократичний, так як в його створенні беруть участь всі

бажаючі.

У ХХ ст. виник феномен масової культури. Для його розкриття почнемо

з визначення: що ж таке “маса”, що під нею розуміється?

Є декілька визначень “маси”.

1. Недиференційна (тобто неподільна) множина, протилежність

поняттю клас. Маси не мають організації. Їх формують засоби масової

інформації (преса, радіо, телебачення).

2. Натовп, поведінка якого підкоряється своєрідному “масовому

психозу”, що грунтується не на розумі, а на пристрасті.

3. Публіка, тобто група людей, які об’єднані чисто зовнішніми й

випадковими ознаками.

4. Синонім неосвіченості, некомпетентності.

5. Механізоване суспільство, продукт машинної техніки й масового

виробництва, в якому людина втрачає свою індивідуальність.

6. ”Зверхорганізоване”, бюрократичне суспільство, де панує тенденція

до одноманітності й відчуження. Від людини нічого не залежить і вона це

розуміє. Всі рішення приймаються “зверху”. Таким чином особистість

втрачає свої риси на користь стадності.

Масова культура – це поняття, яке визначає особливості виготовлення

культурних цінностей в “масовому суспільстві”, яке орієнтоване на “масове

споживання”.

Коли ж з’явилася масова культура? З приводу витоків масової культури

в культурології існує кілька поглядів.

1. Передумови масової культури формуються з моменту виникнення

людства, а конкретніше з появою християнської цивілізації. Як приклад

наводять спрощені варіанти Священних книг (“Біблія для бідних” тощо),

розрахованих на масову аудиторію.

2. Витоки масової культури пов’язані з появою в європейській

літературі ХУП-ХУШ ст. пригодницького, детективного, авантюрного

роману. Саме він значно розширив аудиторію читачів за рахунок величезних

тиражів. Прикладом служить творчість англійського письменника Даніеля

Дефо – автора широко відомого роману “ Життя й незвичайні пригоди

Робінзона Крузо”.

3. Великий вплив на розвиток масової культури мав прийнятий у 1870

р. у Великій Британії закон про загальну грамотність. Він дозволив багатьом

людям освоїти основний вид художньої творчості Х1Х ст. – роман.

Однак все вищезазначене – це передісторія масової культури. У

власному розумінні масова культура проявила себе вперше в США в ХХ ст.

Тобто законодавцями моди в сфері масової культури стали США. Відомий

американський політолог Збігнев Бжезинський любив повторяти фразу, що

стала крилатою: “Якщо Рим дав світу право, Британія – парламентську

систему, Франція – культуру і республіканський устрій, то сучасні США дали

світу науково-технічну революцію та масову культуру”.

Витоки концепції масового суспільства і відповідної масової культури

стали можливі в результаті переходу від якісного капіталізму до масового

виробництва, що супроводжувався втратою станових привілеїв.

У виникненні такого феномену як масова культура головну роль зіграли

засоби масової інформації (преса, радіо, кіно, телебачення). Її типові риси –

стандартизація, засилля легко доступних форм, ринкове ставлення до

мистецтва, науки, політики, релігії як до виробників споживчих вартостей.

На відміну від високої, елітарної культури, орієнтованої на думаючу,

інтелектуальну публіку, масова культура свідомо орієнтується на усереднений

рівень масового споживача.

Популярним атрибутом масової культури стали так звані “мильні

опери” – нескінчені телевізійні серіали. Вперше схожі постановки з’явилися

на радіо в США в 1930-ті роки. Сюжет з продовженням включав і рекламу

компаній, які виробляли мийні засоби, оскільки вони фінансували

трансляцію. Звідси пішла назва – “мильні опери”.

Тобто, як ми вже відмічали, електронні засоби масового зв’язку (радіо,

кіно й телебачення) створили масу й відповідно – масову культуру. Зараз

телевізійні серіали збирають найширшу аудиторію споживачів масової

культури.

У масовій культурі залишаються популярними й такі жанри мистецтва

як детектив, вестерн, мелодрама, мюзикл, комікс. Саме в цих жанрах

створюються спрощені “версії життя”, які зводять соціальне зло до

психологічних і моральних факторів.

Цьому служать й такі ритуальні формули масової культури як

“доброчесність завжди винагороджується”, ”любов і віра (в себе, в Бога)

завжди перемагає”.

Таким чином, у художній творчості масова культура виконує специфічні

соціальні функції. Серед них головною є ілюзійно-компенсаційна:

прилучення людини до світу ілюзійного досвіду й мрій, що не збуваються.

Масова культура може стати й становиться інструментом впровадження

в масову свідомість бажаних для певних соціальних груп стереотипів

поведінки. Вона може стимулювати у “масах” нові, невідомі їм раніше

потреби, формувати певні стандарти естетичного смаку.

Масова культура створюється й нав’язується зверху відповідними

майстрами-професіоналами – менеджерами, письменниками, теле- та

кінорежисерами і сценаристами, естрадними композиторами, музикантами,

співаками, акторами.

Нерідко все це робиться на високому професійному рівні. Проте якість

творчості визначається лише одним критерієм – комерційним успіхом.

Масова культура є надзвичайно прибутковою справою, особливим типом

бізнесу (шоу-бізнесу).

Комерційні мистецтво й література з їх штампами, реклама, комікси

отримали узагальнене визначення – кітч (від німецького жаргонного слова

“kitschen” – “збирати вуличне сміття”).

Отже, масова культура розрахована на споживання всіма людьми

незалежно від місця їхнього проживання. В першу чергу масова культура

орієнтується на комерційні цілі. Вона передбачає пасивне споживання

культури. Відтак ця культура здатна виступати засобом маніпулювання

свідомістю споживача.

ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ 1:

1. Гуревич П.С. Философия культуры. – М.: NOTA BENE, 2001. – 349 с

2. Корінний М., Потапов Г., Шевченко В. Короткий термінологічний словник

з української та зарубіжної культури. – К.: Україна, 2000.- 182 с.

3. Костина А.В. Массовая культура как феномен постиндустриального

общества. М.: КомКнига, 2006, - 350 с.

4. Культура и культурология: Словарь. – Екатеринбург, М.: Деловая книга.

Академ. проект, 2003.- 926 с.

5. Культурологія. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник

(М.М.Закович, І.А.Зязюн, О.М.Семашко та ін.). – з вид. – К.: Знання, 2007. –

567с.

6. Руднев В.П. Энциклопедический словарь культуры ХХ ст. Ключевые

понятия и тексты. – М.: Аграф, 2003.- 599 с.

7. Хоруженко К.М. Культурология. Энциклопедический словарь. – Ростов-на-

Дону: Фенікс, 1997.- 639 с.

8. Шевнюк О.Л. Культурологія: Навч. посібник. - 3 вид. – К.: Знання-Прес,

2007. – 353 с.

ТЕСТ

Тема 1. Поняття культури й культурології та їхні складові.

1. У Давньому Римі слово “культура” означало:

а) вміння обробляти землю; б) матеріальну діяльність людини; в)

духовний світ людини.

2 .Книга “Наука про культуру”, що стала рубіжною у формуванні

культурології як науки, написана:

а) Едуардом Тайлором; б) Освальдом Шпенглером; в) Леслі Уайтом.

3.Стосовно духовного життя термін “культура” вперше вживається:

а) Марком Туллієм Цицероном; б) Самуелем Пуфендорфом; в)

Іммануїлом Кантом.

4.У науковий обіг поняття “культура” увів:

а) Марк Туллій Цицерон; б) Самуель Пуфендорф; в) Едуард Тайлор.

5.Автором концепції, згідно якої поняття цивілізація й культура схожі і

водночас мають великі розбіжності, є:

а) Арнольд Тойнбі; б) Фернан Бродель; в)Освальд Шпенглер.

6.Передачу історичного досвіду поколінь через механізм культури

здійснює функція культури:

а) світоглядна; б) комунікативна; в) пізнавальна.

7.Культура, що створюється привілейованою частиною суспільства або

по її замовленню професійними творцями, є культурою:

а)елітарною; б) масовою; в) народною.

8.Синтез культур різних класів, соціальних прошарків і груп

відповідного суспільства -характерна особливість:

а) класової культури; б) національної культури; в) світової культури.

9.Культура, що створюється привілейованою частиною суспільства або

по її замовленню професійними творцями, є:

а) масовою культурою; б) народною культурою; в) елітарною

культурою.

10.Вікова сукупність культур цілісного світу – особливість:

а) світової культури; б) національної культури; в) класової культури.

Здесь пока нет комментариев
Это только предварительный просмотр
3 стр. на 271 стр.
Скачать документ