Малий бізнес та проблеми його розвитку в Україні реферат по экономике на украинском языке скачать бесплатно значення підприемці власники моніторінг підприємництва	 малі підприємство фінансова держава як господарство їх структура системы характер роль кред, Сочинения из Экономика. Moscow State University
refbank10495
refbank1049511 апреля 2017 г.

Малий бізнес та проблеми його розвитку в Україні реферат по экономике на украинском языке скачать бесплатно значення підприемці власники моніторінг підприємництва малі підприємство фінансова держава як господарство їх структура системы характер роль кред, Сочинения из Экономика. Moscow State University

DOC (116 KB)
13 страница
71Количество просмотров
Описание
Малий бізнес та проблеми його розвитку в Україні реферат по экономике на украинском языке скачать бесплатно значення підприемці власники моніторінг підприємництва малі підприємство фінансова держава як господарство їх с...
20баллов
Количество баллов, необходимое для скачивания
этого документа
Скачать документ
Предварительный просмотр3 страница / 13
Это только предварительный просмотр
3 страница на 13 страницах
Скачать документ
Это только предварительный просмотр
3 страница на 13 страницах
Скачать документ
Это только предварительный просмотр
3 страница на 13 страницах
Скачать документ
Это только предварительный просмотр
3 страница на 13 страницах
Скачать документ

МІСЦЕ, РОЛЬ ТА ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ МАЛОГО БІЗНЕСУ УКРАЇНИ Формування ринкової системи господарювання в Україні пов’язане із зростанням підприємницької активності в усіх сферах економіки. Підприємництво, без сумніву, відіграє визначальну роль у реалізації завдань перехідного періоду. При цьому успішна трансформація адміністративно-командної економіки у соціально спрямовану ринкову неможлива без діяльності підприємців, які обумовлюють відповідні зміни як на мікро-, так і на макро-економічному рівні. Одним з перспективних напрямів створення конкурентно- ринкового середовища є розвиток малого бізнесу.

МІСЦЕ ТА ЗНАЧЕННЯ МАЛОГО БІЗНЕСУ Світовий досвід і практика господарювання показують, що найважливішою ознакою ринкової економіки є існування і взаємодія багатьох великих, середніх і малих підприємств, їх оптимальне співвідношення. Найбільш динамічним елементом структури народного господарства, що постійно змінюється, є малий бізнес. Набутий власний досвід, позитивні результати розвитку малого і середнього підприємництва в країнах, які пройшли етап реформування економічних систем, свідчать про те, що мале підприємництво є одним із засобів усунення диспропорцій на окремих товарних ринках, створення додаткових робочих місць і скорочення безробіття, активізації інноваційних процесів, розвитку конкуренції, швидкого насичення ринку товарами та послугами. А малі підприємства, за певних умов і при підтримці з боку держави - тенденційно інноваційні, гнучкі і витратоефективні, мають підприємницький досвід і достатній професійний рівень. Властивістю сучасного етапу економічного розвитку є становлення (для постсоціалістичних країн) і подальше вдосконалення (для розвинутих країн) змішаної економіки ринкового типу. Саме ринковий тип економічної організації суспільства, конкурентно-ринковий спосіб координації економічних процесів і прийняття рішень в межах національних економічних систем є найбільш перспективним. Він постає історично виправданим для країн, що вирішують проблему вибору способу соціально-економічного розвитку. Об’єктивними перевагами сучасної ринкової економіки є ефективне і переважно раціональне використання виробничих ресурсів, динамізм, конкурентність, високі адаптаційні властивості щодо науково-технічного прогресу тощо. Ринковий механізм господарювання забезпечує свободу економічного вибору, реалізацію власного економічного інтересу та взаємоузгодженість інтересів ринкових суб’єктів. Не менш важливими ознаками ринкової економіки є реалізація підприємницького потенціалу, мобілізація самостійної ініціативи господарського суб’єкта. Підприємництво виступає рушійною силою соціально-економічного розвитку. Малий бізнес є органічним структурним елементом ринкової економіки. Цей сектор економіки історично і логічно відігравав роль необхідної передумови створення ринкового середовища. Він був первинною вихідною формою ринкового господарювання у вигляді дрібнотоварного виробництва. Саме тому дрібнотоварне підприємництво відіграло структуроутворюючу роль в історії становлення економіки конкурентно-ринкового типу. Ця специфіка та своєрідне функціональне призначення малого бізнесу набуває особливого значення для країн, які йдуть шляхом відтворення ринкової системи господарювання. Здатність малого бізнесу до структуроутворення ринку висуває завдання його відродження та спрямовує у число першочергових заходів реформування економіки України на її перехідному етапі. В структурі сучасної змішаної економіки співіснують та органічно взаємодоповнюються малий, середній та великий бізнес. Але на відміну від двох останніх малий бізнес є вихідним, найбільш чисельним, а тому і найбільш поширеним сектором економіки. Відмінності між цими трьома видами бізнесу обумовлені різним рівнем суспільного розподілу праці, характером спеціалізації та усуспільнення виробництва, а також вибором технологічного типу виробничого процесу.

Малий бізнес - це самостійна, систематична господарська діяльність малих підприємств будь-якої форми власності та громадян-підприємців (фізичних осіб), яка проводиться на власний ризик з метою отримання прибутку. Практично, це будь-яка діяльність (виробнича, комерційна, фінансова, страхова тощо) зазначених суб’єктів господарювання, що спрямована на реалізацію власного економічного інтересу. Суть та значення малого бізнесу полягає у тому, що він є провідним сектором ринкової економіки; складає основу дрібнотоварного виробництва; визначає темпи економічного розвитку, структуру та якісну характеристику ВВП; здійснює структурну перебудову економіки, швидку окупність витрат, свободу ринкового вибору; забезпечує насичення ринку споживацькими товарами та послугами повсякденного попиту, реалізацію інновацій, додаткові робочі місця; має високу мобільність, раціональні форми управління; формує новий соціальний прошарок підприємців-власників; сприяє послабленню монополізму, розвитку конкуренції (схема 2.1).

Схема 2.1 Суть та значення малого бізнесу

МАЛИЙ БІЗНЕС Це ПРОВІДНИЙ СЕКТОР РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ Складає ОСНОВУ ДРІБНОТОВАРНОГО ВИРОБНИЦТВА Визначає ТЕМПИ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ СТРУКТУРУ ТА ЯКІСНУ ХАРАКТЕРИСТИКУ ВНУТРІШНЬОГО ВАЛОВОГО ПРОДУКТУ СТУПІНЬ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА Здійснює СТРУКТУРНУ ПЕРЕБУДОВУ ЕКОНОМІКИ ШВИДКУ ОКУПНІСТЬ ЗАТРАТ СВОБОДУ РИНКОВОГО ВИБОРУ Забезпечує НАСИЧЕННЯ РИНКУ ТОВАРАМИ ТА ПОСЛУГАМИ РЕАЛІЗАЦІЮ ІННОВАЦІЙ ДОДАТКОВІ РОБОЧІ МІСЦЯ Характеризується ВИСОКОЮ МОБІЛЬНІСТЮ РАЦІОНАЛЬНИМИ ФОРМАМИ УПРАВЛІННЯ Формує СОЦІАЛЬНИЙ ПРОШАРОК ПІДПРИЄМЦІВ-ВЛАСНИКІВ ОСНОВУ СЕРЕДНЬОГО КЛАСУ Сприяє ПОСЛАБЛЕННЮ МОНОПОЛІЗМУ РОЗВИТКУ КОНКУРЕНЦІЇ Роль і місце малого бізнесу в національній економіці найкраще проявляється в притаманних йому функціях. Розглядаючи функції малого бізнесу у стабільній ринковій економіці, слід наголосити на наступному: По-перше, неоцінений внесок малого бізнесу в справу формування конкурентного середовища. Відомо, що в умовах вільної ринкової економіки конкуренція є відображенням відносин змагання між господарськими елементами, коли їх самостійна діяльність ефективно обмежує можливості кожного з них вплинути на загальні умови

обігу товарів на даному ринку, а також стимулює виробництво тих товарів, яких потребує споживач. Тоді діяльність учасників ринкових відносин набуває динамічного характеру, вона пов’язана з економічною відповідальністю та ризиком підприємця, що перетворює його в своєрідний соціальний двигун економічного розвитку. Малий бізнес допомагає утвердженню конкурентних відносин, бо він є антимонопольним по самій своїй природі, що проявляється в різноманітних аспектах його функціонування. З одного боку, малий бізнес, внаслідок багаточисельності елементів, що його складають, та їх високого динамізму в значно меншій мірі піддається монополізації, ніж великі підприємства. З іншого боку, за умов вузької спеціалізації й використання новітньої техніки він виступає як дійовий конкурент, що підриває монопольні позиції великих корпорацій. Саме ця риса малого бізнесу відіграла суттєву роль в послабленні, а іноді й в подоланні розвинутими країнами притаманній великому капіталу тенденції до монополізації та затримці технічного прогресу. По-друге, малий бізнес, оперативно реагуючи на зміни кон’юнктури ринку, надає ринковій економіці необхідної гнучкісті. Ця його риса здобула в сучасних умовах особливого значення внаслідок швидкої індивідуалізації та диференціації споживчого попиту, прискорення науково-технічного прогресу (НТП), зростання номенклатури промислових товарів та послуг. По-третє, величезним є внесок малого бізнесу в здійснення прориву по ряду важливих напрямків НТП, передусім в галузі електроніки, кібернетики, інформатики. Сприяючи прискоренню реалізації новітніх технічних і комерційних ідей, випуску наукоємної продукції, малий бізнес тим самим виступає провідником НТП. Наприклад, більшість дрібних фірм, що з’явилися наприкінці 80-х років у Великобританії, є найбільш технічно оснащеними. А у США на сектор малого бізнесу припадає близько 50% науково-технічних розробок. По-четверте, малий бізнес робить вагомий внесок у вирішення проблеми зайнятості. Ця функція проявляється у здатності малого бізнесу створювати нові робочі місця й поглинати надлишкову робочу силу під час циклічних спадів та структурних зрушень економіки. В розвинутих країнах на малий бізнес припадає в середньому 50% всіх зайнятих та до 70-80% нових робочих місць. Якщо у період криз 70-80-х років в розвинутих країнах йшов процес скорочення робочих місць на великих підприємствах, то дрібні фірми їх не тільки зберігали, але й навіть створювали нові. По-п’яте, важлива функція малого бізнесу полягає в пом’якшенні соціальної напруги і демократизації ринкових відносин, бо саме він є фундаментальною основою формування середнього класу. Отже, він виконує функцію послаблення притаманній ринковій економіці тенденції до соціальної диференціації та розширення соціальної бази реформ, що здійснюються на даному етапі. Без орієнтації на таку соціальну базу ринкового середовища, яким є середній клас, запроваджені реформи приречені на провал. Отже, роль та функції малого бізнесу з точки зору загальноекономічних позицій полягають не тільки у тому, що він є одним з найважливіших дійових факторів економічного розвитку суспільства, яке опирається на ринкові методи господарювання. Його важливою функцією є сприяння соціально-політичній стабільності суспільства, тобто він відкриває простір вільному вибору шляхів і методів роботи на користь суспільства та забезпечення власного добробуту. За умов дестабілізації економіки, обмеження фінансових ресурсів саме суб’єкти малого бізнесу, які не вимагають великих стартових інвестицій, мають швидке обертання ресурсів, спроможні при певній підтримці найбільш швидко і економічно доцільно вирішувати проблеми демонополізації, стимулювати розвиток економічної конкуренції. Таким чином, малий бізнес є невід’ємною рисою будь-якої ринкової господарської системи, без чого така економіка і суспільство в цілому не можуть не тільки розвиватися, але навіть й існувати. Великий капітал, безумовно, визначає рівень науково-технічного і виробничого потенціалу, але основою розвитку країн з ринковою системою господарювання є мале підприємництво як найбільш масова, динамічна та гнучка форма

ділового життя. Саме в секторі малого підприємництва створюється і функціонує чимала маса національних ресурсів, яка є живильним середовищем для середнього та великого підприємництва. Одна з причин успішного розвитку малого підприємництва в країнах з розвиненою економікою полягає у тому, що велике виробництво не протиставляється малому. Тут дотримуються принципу кооперування великих та малих суб’єктів господарювання, причому великі підприємства не пригнічують малий бізнес, а взаємодоповнюють один одного. Так, частка малих та середніх підприємств у загальній кількості підприємств змінюється по країнах - від 94% у Великобританії до 99,9% у Франції. Кількість діючих малих підприємств в Україні за останні чотири роки збільшилась майже вдвічі (з 50496 у 1992 році до 91601 станом на 1 січня 1996 року). Про місце і значення малого та середнього бізнесу (МСП) свідчать показники його ролі в ринковій економіці, зокрема частка МСП у загальній кількості зайнятих та його частка у ВВП. Так частка МСП у загальній кількості зайнятих становить понад половину у США та Франції (54%), у країнах ЄС (72%), в Італії (73%), в Японії (78%). В Україні ж станом на 1 січня 1996 року середньооблікова кількість працівників малих підприємств становила 1042,2 тис. чоловік, тобто - лише 4,6% зайнятого населення. В Російській Федерації цей показник становив 9,6%. Більше половини ВВП у зазначених країнах припадає на сектор малого підприємництва та середнього бізнесу. Частка малих підприємств у валовому внутрішньому продукті України у 10-12 разів менша, ніж у розвинутих країнах, і становить лише близько 5,5%. В Російській Федерації цей показник вдвічі більше - 10-11% (табл. 2.1, мал.2.1). Якщо розглянути фінансові результати діяльності народного господарства України, то частка малих підприємств у балансовому прибутку за I півріччя 1996 року значно вище - 8%, а в окремих галузях малі підприємства, за цим показником, мають значну питому вагу. Зокрема, у торгівлі та громадському харчуванні цей показник становить 72,3%, в побутовому обслуговуванні населення - 57,1%, постачанні та збуті - 23,4%, будівництві - 20% (табл. 2.2). Малий бізнес має не лише економіко-виробничі та соціально-економічні переваги, а саме: гнучкість, динамізм, пристосування до мінливостей технології, здатність оперативно створювати та упроваджувати нову техніку та технологію, забезпечення соціальної стабільності, насичення ринку праці новими робочими місцями, відкритість доступу та легкість входження до цього сектора економіки. Але малий бізнес має також і значні соціально-психологічні переваги, в основі яких лежить специфічна мотивація до праці, яка передбачає подолання елементів відчуження і залучення елементів економічного та неекономічного заохочення. Малому бізнесу притаманні соціальні джерела активізації колективної праці, чого не існує на великих фірмах. Властивий для невеликих підприємств дух ініціативи, підприємливості та динамізму виражається в особливих людських відносинах та специфічному соціально- психологічному кліматі. У невеликих трудових колективах, пов’язаних єдиним прагненням до самостійності та виживання, відроджується почуття господаря, скорочуються до мінімуму елементи бюрократизму. Незначний чисельний склад малих підприємств дозволяє зблизити інтереси керівництва та підлеглих, між співробітниками тут, як правило, відсутня боротьба за престиж, яка поглинає значну частину творчої енергії працюючих у великих корпораціях. На малих фірмах відносини у трудовому колективі відзначаються простотою, відсутністю відчуженості, що породжує особливу атмосферу сумісної праці, яка допомагає швидкому вирішенню трудових конфліктів між адміністрацією і робітниками. Малий бізнес здатен залучати до роботи на своїх підприємствах таких спеціалістів, які працюють на свій страх та ризик і навіть за меншу винагороду. Причина такої зацікавленості полягає у тяжінні до самостійності та реалізації своїх потенційних творчих можливостей, що значно важче зробити на великих підприємствах.

Отже, відродження і розвиток малого бізнесу в Україні вкрай необхідні. Становлення значної кількості суб’єктів малого бізнесу має, безперечно, позитивне значення для національної економіки, що в значній мірі обумовить створення сучасної ринкової економіки з соціальною спрямованістю.

МОНІТОРИНГ МАЛОГО БІЗНЕСУ УКРАЇНИ

Становлення малого бізнесу України проходило (і зараз проходить) в динамічних, часто змінюваних умовах. З перших років здійснення економічної реформи в Україні, попри об’єктивні труднощі перехідного періоду, відбувається швидке зростання недержавного сектора економіки, яке супроводжувалось зростанням кількості суб’єктів малого бізнесу.

Найбільш інтенсивно малий бізнес розвивався у 1992 році, тобто після прийняття законів України “Про підприємництво”, “Про підприємства в Україні” та інших, які спонукали підприємливих людей на законних підставах започаткувати свою справу, спробувати себе в бізнесі. Сприяли цьому і пільги в оподаткуванні новоутворених малих підприємств, що, з іншого боку, спонукало до зменшення кооперативів з наступним створенням нових малих підприємств. Діюче законодавство не зобов’язувало та й не дозволяло податковим органам встановлювати джерела надходження майна в новостворювані підприємства, тобто пільги в оподаткуванні надавались як підприємствам, що були створені громадянами, які раніше не займалися підприємницькою діяльністю, так і підприємствам, в які громадяни вносили майно, отримане після ліквідації кооперативів. Однак, якщо мала місце перереєстрація кооперативу в мале підприємство, то така пільга не надавалася. У 1995 році (порівняно з 1991р.) кількість малих підприємств збільшилася майже в 4,7 раза, а кількість фермерських господарств майже в 17 разів, однак кількість діючих кооперативів зменшилась більше ніж в 6,2 раза. Водночас, вже у 1992-1993 роках проявляються негативні тенденції у процесі становлення та розвитку малого бізнесу. Про це свідчить динаміка зміни кількості суб’єктів малого бізнесу, зокрема малих підприємств і кооперативів Найбільш суттєвий спад темпів приросту кількості працюючих порівняно із темпами приросту кількості суб’єктів господарювання відбувся по малих підприємствах у 1994 році, відповідно 95% проти 106,4%. Це є свідченням того, що вже в 1993-1994 роках малі підприємства не були зацікавлені в розширенні своєї діяльності, особливо в сфері матеріального виробництва, що підтверджується і аналізом структури розподілу діючих малих підприємств за галузями економіки. В Україні, особливістю якої досі є високомонополізована структура економіки, мале підприємництво поки що посідає незначне місце. Так, станом на 1.01.96р. діяло 91,6 тис. малих підприємств і 4,4 тис. кооперативів. Середньооблікова кількість працівників малих підприємств становить 1042,4 тис. чоловік, кооперативів - 82,5 тис. чоловік. Крім того, налічується 859 тис. громадян-підприємців та майже 90 тис. зайнятих у фермерських господарствах. Тобто на 01.01.96р. всього у малому підприємництві (за зазначеними категоріями) кількість працівників становила понад 2 млн. чоловік - це близько 10% зайнятого населення України (табл. 2.4). Відбувається не лише уповільнення темпів росту малого бізнесу, а й його масштабів. Так, за офіційними даними Міністерства статистики України за підсумками І півріччя 1996 року кількість малих підприємств зменшилась більш ніж на 6 тис. (-6,6%) і становила 85510, кооперативів на 1,2 тис. (-26%), кількість фермерських господарств практично залишилася на тому ж рівні - 35266 (101,4%). Загальна кількість суб’єктів малого бізнесу (за зазначеними категоріями) зменшилась на 5,2% і становила 124044 (табл. 2.3). Абсолютне скорочення діючих малих підприємств зафіксоване у 1996 році вперше за весь час становлення малого бізнесу в Україні. Те ж саме стосується і середньорічної кількості працівників малих підприємств, яка у порівнянні з попереднім роком зменшилась у 1994 році на 5%, а у 1996 році - майже на 10% і становила на 1 липня 1996 року 938943 чол. У

1996 році вперше відбулося також абсолютне скорочення кількості зайнятих у малому бізнесі на 126,5 тис. чол. (-6,1%), яка становила 1944,6 тис. Чоловік Відбуваються певні зміни у структурі малого бізнесу і за формами власності. Кількість зайнятих на державних малих підприємствах у 1995 році становила 4,4%. Найбільша питома вага їх з колективною формою власності - 63,2%, з приватною - 32,3%. У 1996 році відповідно - 3,2%; 67,2%; 29,1% (табл.2.5, мал.2.5). Майже таке ж структурне співвідношення за формами власності і за іншими показниками, зокрема, відносно балансового прибутку та виручки від реалізації. Офіційні статистичні дані, незважаючи на їх неповноту, недосконалість та недостатню порівнянність, все ж таки дозволяють простежити певні тенденції щодо змін галузевої структури малого підприємництва. Практично в усіх галузях господарства України не спостерігається різкого коливання питомої ваги сектора малих підприємств. Однак, насторожує той факт, що не відбувається тенденції до росту питомої ваги чисельності працівників малих підприємств, які спеціалізуються на виробничій діяльності. Так, у 1993 році в торгівлі, громадському харчуванні, матеріально-технічному постачанні, заготівлі і посередницькій діяльності було зайнято 252,6 тис. чоловік, тобто 24,3%, у 1994 році цей показник становив 29,1%, у 1995 - 34,5%. Таким чином, у зазначених галузях у 1995 році працювала понад третина працівників малих підприємств. Водночас слід зазначити тенденції зменшення питомої ваги зайнятих саме у виробничому секторі. Так, за період з 1993 року по 1995 рік питома вага працівників малих підприємств у промисловості скоротилася з 25,1% до 21,1%, у будівництві - з 25,5% до 22,0%, у сільському господарстві - з 1,2% до 1,0%. Майже вдвічі скоротився цей показник у науці та науковому обслуговуванні - з 6,1% до 3,4%. У зв’язку з нестабільністю стану української економіки та законодавства значна частина малих підприємств диверсифікує свою діяльність і, по суті, вони є багатопрофільними підприємствами. Це істотно підвищує їх становище на ринку за рахунок внутрішнього перерозподілу ресурсів і діяльності в різних сегментах ринку. Враховуючи важливість для України аграрного сектора економіки, доцільно проаналізувати тенденції розвитку фермерських господарств (табл.2.3). Найбільш високий темп їх приросту (699,8%) був відмічений в 1992 році. В наступні роки він зменшувався: в 1993 році - 188,9%, в 1994 році - 115,3%, в 1995 році - 108,7% та в 1996 році, станом на 01 жовтня, - 101,7%. Така ж тенденція, але з трохи меншою інтенсивністю, відмічається і в зміні площ сільськогосподарських угідь, що були надані фермерським господарствам (1992р. - 736,3%; 1993р. - 191,0%; 1994р. - 125,3%; 1995р. - 112,4%; 1996р. - 104,3%). В 1991 році найбільша кількість фермерських господарств була розташована в Південно- Західному економічному районі - 48% від їх загальної кількості. На Донецько- Придніпровський та Південний економічні райони припадало відповідно 30% та 22%. Але в наступні роки в Донецько-Придніпровському та Південному економічних районах фермерські господарства розвивалися більш інтенсивно, тому в 1995 році на ці райони припадало по 37% їх загальної кількості, а на Південно-Західній економічний район - 26%. На 1 жовтня 1996 року в розрахунку на одне фермерське господарство припадало в середньому по Україні 23га сільськогосподарських угідь. В розрізі регіонів цей показник має також значні відмінності. Найбільш високим він є в Луганській області (42га), а найбільш низьким в Закарпатській області (4га). Вищим від середнього по Україні він є в областях: Дніпропетровській (29га), Запорізькій (32га), Кіровоградській (36га), Полтавській (27га), Сумській (29га), Харківській (34га), Херсонській (34га) та Чернігівській (30 га). Нижчим від середнього по Україні він є в Автономній Республіці Крим (16 га), та в областях: Вінницькій (22 га), Волинській (16 га), Житомирській (18 га), Івано-Франківській (9га), Львівській (12га), Миколаївській (21га), Одеській (15га), Рівненській (13га), Тернопільській (15га), Хмельницькій (22га) та Чернівецькій (6га) (мал. 2.6). Така розбіжність цього показника пояснюється, з одного боку, особливостями ведення сільського господарства в різних економічних районах, а з іншого - різним ставленням до розвитку фермерства з боку регіональних та місцевих органів державної влади, що, у

свою чергу, підтверджує відсутність чіткої державної політики розвитку фермерських господарств. Зворотною реакцією з боку населення на різні підходи регіональних та місцевих органів влади до розвитку фермерства є кількість поданих заяв про бажання стати фермером. Так в 1995 році найбільша їх кількість зафіксована в областях: Одеській (418), Донецькій (218), Закарпатській (252), Дніпропетровській (234), Миколаївській (226), Запорізькій (214), Київській (137), Кіровоградській (163) та Херсонській (130). Найменша кількість заяв подана в областях: Чернігівській (7), Житомирській (17), Хмельницькій (19), Вінницькій (22), Тернопільській (26), Чернівецькій (26), Рівненській (33), Львівській (38) й Черкаській (43). Потяг людей до вільного господарювання, традиції шанувати землю-годувальницю, активність населення зобов’язували і зобов’язують владні державні структури проводити земельне реформування виважено, враховуючи регіональні особливості і, звичайно, спираючись на чинне законодавство. Так, наприклад, Івано-Франківська область першою в Україні розпочала комплексну реформу землі. Тут єдині в Україні не пішли шляхом суцільної передачі земель у колективну власність, а насправді забезпечують своїм жителям добровільний вибір форм власності та господарювання. І як наслідок, індивідуальний сектор, що використовує 53 відсотки усіх сільськогосподарських угідь, виробляв у 1996 році три чверті валової сільськогосподарської продукції. Практично майже вся картопля, плоди і ягоди вирощуються в особистих та фермерських господарствах. Вони ж дають 75% м’яса, 82% молока, 83% яєць. Саме завдяки реформуванню на селі Івано-Франківщина виробляє найбільше серед областей України сільськогосподарської продукції в розрахунку на 100 га угідь, а спад виробництва за 1991-1995 роки становить 18,5 відсотка проти 35 в Україні. Зміни відбуваються на підставі регіональної програми земельної реформи та приватизації землі, розробленої ще в 1992 році. Суть її в тому, що землі, призначені для товарного сільськогосподарського виробництва, спочатку передаються із державної в приватну власність у межах середньої земельної частки без визначення в натурі для громадян, включаючи соціальну сферу на селі. Право власності підтверджується сертифікатом, затвердженим обласною Радою народних депутатів відповідно до Указу Президента України від 10 листопада 1994 року. Одночасно в усіх колективних господарствах проведено паювання майна для працюючих і пенсіонерів, а також ряд господарств визначили частку майна вибулих та померлих колгоспників, спадкоємці яких претендують на відповідний пай. Після видачі сертифікатів розробляються схеми можливих варіантів реструктуризації існуючого господарства та розподілу земель як рекомендації власникам майнових паїв та земельних часток для добровільного вибору форм власності та господарювання, щоб не допустити некерованого роздроблення землі та формальної зміни не так господарських відносин, як вивіски. Формуються різні за величиною та напрямком господарства на приватній основі. Наприклад, в гірській місцевості створюються в основному індивідуальні малі господарства, в передгірській - невеликі, а в низинній - великі господарства. Регіональний підхід дає:

- змогу власникам землі та майна існуючого господарства добровільно визначатися в подальшому формуванні нових ефективних господарств на приватній основі та створювати конкурентне середовище;

- право здавати свою земельну частку та майновий пай в оренду ефективним господарям;

- можливість державним органам здійснювати реальне управління і контроль за процесом роздержавлення та перерозподілом земель.

Орендні відносини забезпечують власників земельних часток в разі банкрутства існуючого господарства від позбавлення власності на землю через заборгованість чи заставу.

Новоутворені на приватній основі господарства можуть одержувати землю також у колективну власність чи у власність юридичних осіб тільки в межах своєї сумарної земельної частки за заявами власників сертифікатів. Землі пенсіонерів, працівників соціальної сфери, інших галузей сільського господарства використовуються товаровиробниками на орендних відносинах, включаючи оренду з правом викупу. На 1 січня 1997 року відповідно до проектів роздержавлення та приватизації видано майже 150 тисяч сертифікатів обласного зразка на 87 відсотків усіх земель, що підлягають приватизації.

Становлення малого підприємництва має специфіку не лише в галузевому, але й в регіональному (територіальному) розрізі. Характеризуючи розвиток малого підприємництва в регіональному аспекті, слід зазначити, що Україна являє собою сукупність дуже неоднорідних територій, кожна із яких має неповторний профіль, притаманні тільки їй властивості. Розвинутими в індустріальному відношенні областями є Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська. Області, де переважає сільське господарство, - Вінницька, Житомирська, Кіровоградська, Полтавська, Черкаська. Є також області, де врівноважені сільське господарство та індустрія, - Одеська, Київська, Харківська. Рівень розвитку малого підприємництва в областях України також неоднаковий. Однією з причин труднощів та структурних збочень у недержавному секторі є відсутність системи територіального управління та територіальної політики щодо розвитку підприємницької діяльності. Цей висновок можна підкріпити аналізом стану малого підприємництва в Україні з урахуванням регіонального аспекту.

Проаналізуємо кількість діючих малих підприємств у розрахунку на 1000 чоловік. У середньому по Україні цей показник дорівнює 1,46. Стосовно зареєстрованих малих підприємств цей чинник вищий, майже в три рази - 4,6 (мал. 2.7). В регіональному аспекті цей показник має великі розбіжності. Так, набагато вищий показник, ніж у середньому по країні, у Дніпропетровській та Харківській областях (2,22 і 2,19 відповідно), в місті Києві (2,6), Автономній Республіці Крим (2,0). Разом з тим у таких областях як Чернігівська, Вінницька, Житомирська він нижче від середнього більш як у два рази (0,61; 0,63; 0,72 відповідно). Значно нижче показники у Тернопільській (0,80), Кіровоградській (0,81), Херсонській (0,82) та Закарпатській (0,83) областях. Досить широкий діапазон коливання і показника продуктивності праці (відношення виручки від реалізації до середньооблікової чисельності робітників). Низькі показники продуктивності праці зокрема у Львівській, Івано-Франківській, Закарпатській та Тернопільській областях.

Аналіз свідчить, що розвиток малого підприємництва залежить від багатьох фактів, серед яких найважливішу роль відіграють регіональні (територіальні) умови. До них слід віднести: економічний потенціал, наявність ресурсів, господарську структуру, підготовку кадрів, ставлення місцевих органів влади та населення до підприємництва, стан ринкової інфраструктури, інформаційне забезпечення, традиції та психологію населення даного регіону тощо. Ці та інші фактори повинні враховуватись при розробці та впровадженні системи регіонального управління, здійсненні ефективної територіальної політики щодо розвитку малого підприємництва, що сприятиме формуванню підприємницьких структур та подоланню економічної кризи.

. ФІНАНСОВІ РЕСУРСИ МАЛОГО БІЗНЕСУ УКРАЇНИ

Подальший динамічний розвиток малого бізнесу значно сприяє загальноекономічному зростанню. Однак його активність стримується фінансовими бар’єрами. Основним джерелом інвестицій поки що залишаються власні фінансові ресурси суб’єктів малого

бізнесу та сімейні позики. Банківські кредити використовуються обмежено через великі процентні ставки та відсутність гарантій для банків (у вигляді застав або високоліквідних активів). У країнах з ринковою економікою фінанси є головним економічним інструментом втручання в процеси розширеного відтворення, розподілу і перерозподілу сукупного суспільного продукту. Вони є специфічною формою руху виробничих відносин, підсистемою економічного базису. Фінанси як система економічних відносин об’єктивно поділяються на дві сфери: державні фінанси і фінанси підприємств (підприємницьких структур). Фінанси підприємницьких структур виступають складовою економічних відносин і пов’язані з формуванням, розподілом та використанням грошових доходів і фондів. Вони тісно корелюють з державними фінансами: чим вища продуктивність праці, тим більші розміри продукту, що виробляється фірмою, тим більшу його частину можна вилучити до державної скарбниці. Отже, чим більший обсяг прибутку, тим більш значну його частину можна спрямувати до бюджету й на розширення виробництва, тим вищою буде ефективність виробництва і врешті-решт маса самого прибутку. Фінанси суб’єктів малого бізнесу мають важливе значення для формування фінансів держави. Виникають різноманітні прямі та зворотні зв’язки між макрорівнем та чисельними мікрорівнями фінансів господарських одиниць. Суб’єкти малого підприємництва сплачують державі та місцевим органам влади податки, у свою чергу, держава надає їм прямі та непрямі субсидії, здійснює непрямі заходи, що сприяють розвитку підприємництва. В структурі фінансових взаємозв’язків ринкового господарства фінанси підприємницьких структур, зокрема малого підприємництва, відіграють важливу роль, тому що вони обслуговують головну ланку суспільного виробництва, де створюються матеріальні та нематеріальні блага і формується визначальна маса фінансових ресурсів країни. Їм властиві, з одного боку, риси, що характеризують економічну природу фінансів у цілому, а з іншого - особливості, які зумовлені функціонуванням фінансів у підприємницьких структурах. Незважаючи на відмінності у видах діяльності, фінанси суб’єктів малого бізнесу мають однакові принципи організації, до яких відносяться: - жорстка централізація фінансових ресурсів, що забезпечує швидку маневреність ними, їх концентрацію на головних напрямах підприємницької діяльності; - фінансове планування, що визначає на перспективу всі надходження грошових коштів суб’єктів господарювання та основні напрями їх використання; - формування фінансових резервів, що забезпечують сталу (стійку) роботу в умовах можливих коливань ринкової кон’юнктури; - безумовне використання фінансових зобов’язань перед партнерами. Початкове формування ресурсів малого бізнесу відбувається під час заснування підприємств, коли утворюється статутний фонд. Його джерелами залежно від організаційно-правових форм господарювання є: пайові внески, акціонерний капітал, надходження від асоціацій. Статутний фонд характеризує обсяг грошових коштів (основних і оборотних), інвестованих у процес виробництва, де функціонують основні і оборотні фонди. У 1994 році вартість основних виробничих фондів малих підприємств становила 14826,9 млрд.крб., або 5,8% від загальної вартості виробничих основних засобів, в той час, коли у 1993 році цей показник досягав лише 2,2%. Вартість оборотних коштів у запасах товарно- матеріальних цінностей у 1994 році становила 34547,5 млрд.крб., тобто 4,2% від загальної вартості оборотних коштів (табл. 2.6). У 1995 році вартість всіх основних фондів малих підприємств досягла 106016,6 млрд.крб., у тому числі виробничих основних фондів - 70640,5 млрд.крб. Оборотні кошти в запасах товарно-матеріальних цінностей на кінець 1995 року становили 144375,5 млрд.крб.

Ринкові відносини вимагають від суб’єктів малого бізнесу грамотної оцінки фінансового стану свого підприємства, фінансової ситуації у народному господарстві країни в цілому. Інакше вони не зможуть прийняти правильні управлінські рішення в цій сфері і їхні шанси на успіх у конкурентній ринковій боротьбі залишатимуться мінімальними. Неймовірно важкий тягар оподаткування, обмеженість або повна відсутність матеріально- фінансових та кредитних ресурсів спонукає багатьох суб’єктів малого підприємництва збочити у тіньову економіку. На нашу думку, суб’єкти малого підприємництва умовно можна поділити на дві групи: ті, що зайняті у формальному державному та недержавному секторі, а також - у неформальному секторі. До першої групи слід відносити діючі суб’єкти підприємницької діяльності, які: - здійснюють офіційно зареєстровані види діяльності; - сплачують відповідні податки; - звітують в органах статистики. До неформального сектора або тіньової економіки слід відносити суб’єкти малого підприємництва, які: - зареєстровані, але не сплачують податки і не звітують в органах державної статистки; - не пройшли відповідну державну реєстрацію; - здійснюють незареєстровану та заборонену чинним законодавством економічну діяльність, або ведуть її без спеціального дозволу (ліцензії) на відповідні види діяльності. За способом здійснення неформальної діяльності та отримання доходів слід виділити такі категорії: - індивідуально зайняті; - працівники та власники малих незареєстрованих виробничих одиниць; - офіційно не оформлені працівники у зареєстрованих організаціях; - діяльність підприємств формального сектора, яка не враховується та не оподатковується, але дає їхнім працівникам невраховані доходи; - неврахована діяльність працівників формального сектора, яка здійснюється на робочому місці тощо. Серед працівників, зайнятих у неформальному секторі, є такі, котрі зайняті тільки у неформальному секторі, а також, такі, хто зайнятий як у неформальному, так і у формальному секторах. Тобто, неформальний сектор (тіньову економіку) умовно можна поділити на дві частини: тіньова економіка у “класичній” формі (діяльність незареєстрованих суб’єктів підприємництва, здійснення протизаконної діяльності тощо) і “напівформальний” сектор (діяльність зареєстрованих суб’єктів, яка не враховується, не оподатковується тощо). Слід також зазначити, що неформальний сектор малого підприємництва (як і всієї економіки), не можна вважати феноменом ринкової економіки. Він існував і раніше і був представлений репетиторами, будівельниками-“шабашниками”, кравцями, домопрацівниками, перекупниками (які іменувалися “спекулянтами”) тощо, існувала і тіньова економіка. Проте останніми роками склад, обсяги, характер неформального сектора різко змінилися. Насамперед, чисельність зайнятих у цьому секторі в багато разів збільшилася, різко зросла питома вага торгівлі, з’явилися істотно нові для нас явища - вулична торгівля, “човникарі”, розширилися масштаби “класичної тіньової економіки”. Неформальний сектор став фактично самостійним сегментом ринкової економіки. Крім того, значна частина людей поєднує роботу у формальному та неформальному секторах.

Тому мале підприємництво на початковому етапі його становлення є “об’єктивною” реальною нішею для неформального сектора. Однак роль цього сектора для нашої економіки та ринку праці не є однозначною. З одного боку, очевидна його позитивна роль у вирішені проблем зайнятості та доходів населення. З іншого боку, він створює умови для розвитку кримінального середовища. Крім того, для зайнятих у неформальному секторі відсутні соціальні гарантії, не контролюються умови їх праці. Відбувається відтік частки кваліфікованих та перспективних працівників з формального сектора, що негативно

впливає на його ефективність. Зайнятість людини у неформальному секторі, насамперед у таких сферах малого бізнесу, як торгівля і громадське харчування (72,3% за загальним обсягом балансового прибутку у липні 1996 року), побутове обслуговування населення (57,1%), постачання та збут (23,4%), призводить до втрати кваліфікації, професійних навичок. Через нерегулярність характеру зайнятості люди відволікаються від систематичної роботи. Все це є наслідком не лише негативних тенденцій розвитку малого підприємництва, а насамперед, загальноекономічних труднощів кризового характеру.

Лібералізація економічних процесів не привела до скорочення неформального сектора економіки, а, на жаль, навпаки, лише сприяла його зростанню. Багато в чому це зумовлено неефективною економічною політикою держави. Своєю податковою, зовнішньоекономічною, валютною політикою, режимом регулювання тих чи інших сфер економічної діяльності держава “заганяла” у “тінь” цілі галузі економіки. Невідповідність між новим законодавством, спрямованим на регулювання економічних процесів за принципами класичного ринку, та реальною економічною практикою призвела до деформації господарських процесів, істотного послаблення впливу держави на розвиток економіки. Було створено легітимну основу криміналізації економіки, тіньового накопичення капіталу, його застосування в цілях, що не відповідають інтересам розбудови національної економіки. Головною причиною зростання неформального сектора економіки є можливість швидкого збагачення у сфері товарного та фінансового обігу, - з одного боку, та дуже великі труднощі для малого підприємництва у сфері виробництва - з іншого. Як наслідок, формування нового прошарку власників-підприємців відбувається на основі перерозподілу доходів та власності (передусім державної), а не збільшення суспільного продукту в результаті підприємницької діяльності. Проблему неформального сектора економіки не можна вважати як таку, що сама вирішиться у процесі економічних реформ. Без дієвого державного впливу (відповідної державної політики) на ці процеси, механізм відтворення цього сектора економіки не буде подолано. Поступова легалізація неформального сектора - важливий шлях його інтеграції у суспільне виробництво. Основними напрямами державної політики щодо підтримки малого бізнесу, ефективного використання фінансів на найближчу перспективу, на нашу думку, повинно бути: - створення відповідної нормативно-правової бази, яка б забезпечувала ефективний розвиток підприємницької діяльності, сприяла б ефективному формуванню та використанню фінансів малого бізнесу; - розвиток мережі фінансово-кредитних установ, інвестиційних та інноваційних фондів, страхових організацій; - удосконалення механізмів оподаткування, кредитування та страхування малого бізнесу; - забезпечення умов для розвитку перспективних форм фінансування малого бізнесу (лізинг, франчайзінг та інші); - розробка та впровадження механізму стимулювання комерційних банків, які б надавали пільгові кредити малим підприємствам, що здійснюють свою діяльність у пріоритетних напрямах; - удосконалення та спрощення системи бухгалтерського обліку та звітності малих підприємств. Реалізація цих та інших заходів сприятиме розвитку малого підприємництва, прискоренню процесу формування та ефективного використання фінансових ресурсів цього сектора економіки, поступової легалізації тіньового капіталу. В даний час в Україні склалася ситуація, що коли переважає частина підприємств, особливо невеликих і вперше створених, має потребу у фінансових ресурсах для забезпечення нормальної діяльності. Потреби в коштах не можуть бути задоволені державним бюджетом. Необхідне інвестування, що повинне стати основним джерелом надходження засобів. Однак многим рядовим інвесторам самостійно важко визначити, у

які саме підприємства, без великого ризику, варто інвестувати свої засоби. До того ж самостійне придбання цінних паперів є не тільки ризикованим, але й іноді безприбутковим. Для ефективного рішення цієї проблеми здійснюється спільне інвестування за допомогою інвестиційних фондів і інвестиційних компаній. У цьому випадку інвесторам немає необхідності турбуватися про придбання цінних паперів, оскільки питання ризику і прибутковості інвестиційних засобів лягає на плечі фахівців зазначених організацій. Основними перевагами спільного інвестування є: сприяння створенню і нагромадженню капіталу; ефективність як інструмент приватизації; перетворення складних інвестиційних рішень у більш прості для дрібних інвесторів з одночасним здійсненням диверсифікованості при формуванні інвестиційного портфеля; здійснення ефективного переливу капіталів між галузями народного господарства і стимулювання діяльності підприємства; сприяння залученню іноземного капіталу. Розвиток спільного інвестування в Україні погодиться з аналогічною тенденцією на світовому фінансовому ринку, де понад 40 відсотків притягнутих і вкладених засобів приходиться саме на інвестиційні фонди й інвестиційні компанії. У ході приватизації понад 25 відсотків громадян України реалізували своє право власності шляхом спільного інвестування. До участі в приватизації з інституціональних інвесторів допущені лише закриті інвестиційні (взаємні) фонди, що дозволяє значно скоротити процес приватизації, юридично стабілізувати положення закритих інвестиційних фондів шляхом прямої законодавчої заборони надання яких-небудь гарантій власникам приватизаційних паперів у відношенні прибутковості їхніх вкладень в інвестиційні сертифікати фонду. На закриті інвестиційні (взаємні) фонди приходяться близько 60 відсотків акумульованих фінансовими інститутами приватизаційних паперів і понад 50 відсотків усіх вкладень приватизованих засобів серед фінансових інститутів. Це свідчить також про популярність закритих форм цього типу посередницької діяльності на фондовому ринку. У цифрах статистика по інвестиційним (взаємним) фондах виглядає в такий спосіб: в Україні на початок 1997 року нараховувалося 263 закритих інвестиційних фондів інвестиційних компаній, 215 закритих інвестиційних фондів, 17 відкритих взаємних фондів інвестиційних компаній і 4 відкритих інвестиційних фондів. Представників малого бізнесу в Україні можуть цікавити й інші зведення про фондовий ринок. За період з жовтня 1991 року по вересень 1996 року Міністерством фінансів України було видано 973 дозволу на здійснення діяльності по випуску і звертання цінних паперів, у тому числі 145 - комерційним банкам. Найбільше число торговців цінними паперами знаходиться в Києві і Київській області (261), у Харківській (86), у Донецькій (46) і Дніпропетровської області (34). На початок 1997 року Комісія з цінних паперів і фондового ринку видала 222 дозволу незалежним реєстраторам, серед яких цей статус одержав 21 банк. Одна третина всіх реєстраторів зосереджена в Києві і Київській області. Продовжується організаційне формування фондового ринку України. Протягом 1996 року в Україні було створено 24 територіальні відділення Комісії з цінних паперів і фондового ринку, яким були передані дуже широкі повноваження, зокрема, що стосуються контролю за дотриманням законодавства, за діяльністю емітентів, реєстраторів, фінансових посередників, за біржовою і позабіржовою торгівлею цінними паперами, а також за процесом інформування населення й учасників фондового ринку про зміни в правовій базі і про ринкову кон'юнктуру. Процес становлення українського фондового ринку продовжується, і ще чимало проблем підлягають рішенню. Має бути перебороти труднощі методологічного, інформаційного й організаційного порядку, однак, незважаючи на складності формування фондового ринку і на поки ще не задовольняючі результати розвитку економіки країни в цілому, у наявності явний прогрес у сфері емісії і звертання цінних паперів. У 1996 році в Україні в порівнянні з 1995 роком цінних паперів було випущено в 3 рази більше, у тому числі акцій і векселів - у 4 із зайвим разу більше. У 1996 році було повторно продане на фондовому ринку цінних паперів на 15,4 млн. гривень, насамперед акцій (97% загального обсягу продажу),

що свідчить про упевнене формування вторинного ринку коштовних як більш високої ступіні їхнього звертання і використання, що неодмінно приверне увагу малого бізнесу.

3 регіонів України найбільшу активність у залученні іноземних інвестицій проявляють м.Київ, Одеська область, Республіка Крим, Дніпропетровська, Донецька, Львівська області (питома вага у загальному обсязі складала відповідно 39,5%; 9,3; 7,6; 7,5; 5,9 та 4,1%). Прямі іноземні інвестиції з України на 01.10.96р. складають 88886,5 тис.дол.США і збільшились проти відповідного періоду минулого року у 4,6 раза. Тенденції руху інвестицій у поточному році змінилась на протилежну - спостерігається значний приріст українських інвестицій за кордоном (+4,8 млн.дол.США за 9 місяців 1996p. проти скорочення на - 0,9 млн.дол.США за 9 місяців 1995p.). Найбільш привабливим для українських інвесторів виглядає інвестиційний клімат Росії (в її економіку вкладено 62,5% від загального обсягу українських інвестицій), а серед галузей російської економіки — охорона здоров’я та будівництво.

комментарии (0)
Здесь пока нет комментариев
Ваш комментарий может быть первым
Это только предварительный просмотр
3 страница на 13 страницах
Скачать документ