Роль власності у соціально-економічних процесах реферат по экономической географии на украинском языке скачать бесплатно виробництва відносин власність праці як акціонерне власники господарство розвиток розвитку суб'єктів, Сочинения из Экосоциология. Московский государственный университет имени М. В. Ломоносова (МГУ имени М. В. Ломоносова)
docsity
docsity11 апреля 2017 г.

Роль власності у соціально-економічних процесах реферат по экономической географии на украинском языке скачать бесплатно виробництва відносин власність праці як акціонерне власники господарство розвиток розвитку суб'єктів, Сочинения из Экосоциология. Московский государственный университет имени М. В. Ломоносова (МГУ имени М. В. Ломоносова)

DOC (176 KB)
37 страница
11Количество просмотров
Описание
Роль власності у соціально-економічних процесах реферат по экономической географии на украинском языке скачать бесплатно виробництва відносин власність праці як акціонерне власники господарство розвиток розвитку суб'єкті...
20баллов
Количество баллов, необходимое для скачивания
этого документа
Скачать документ
Предварительный просмотр3 страница / 37
Это только предварительный просмотр
3 страница на 37 страницах
Скачать документ
Это только предварительный просмотр
3 страница на 37 страницах
Скачать документ
Это только предварительный просмотр
3 страница на 37 страницах
Скачать документ
Это только предварительный просмотр
3 страница на 37 страницах
Скачать документ

1. Вступ.

Україна як суверенна держава почала самостійно формувати власну

економічну політику з часу проголошення своєї незалежності. Визначення

основних напрямів цієї політики базується на принципах демократії, свободи

підприємництва і відкритості для інтеграції у світове економічне

співтовариство. Розбудова ефективної національної економіки розглядається

як гарантія незалежності держави і виходить із всебічного осмислення

шляхів економічного розвитку, які десятиліттями нав’язувалися Україні у

складі жорстко централізованої системи господарювання колишнього Союзу

РСР.

Перед Україною стоять невідкладні завдання вжиття комплексу

заходів, спрямованих на забезпечення переходу від адміністративно-

командної системи управління до само регульованої ринкової економіки.

Серед найважливіших із цих завдань є: перехід від монополії державної

власності до багатоманітності форм власності і видів господарювання, що

здійснюватиметься шляхом приватизації та роздержавлення; стабілізація

фінансової та кредитно-грошової системи; гнучка цінова політика,

спрямована на поступову лібералізацію цін; структурна перебудова економіки

і конверсія; розвиток конкурентних ринків і антимонопольні заходи;

інвестиційна перебудова в напрямку децентралізації, зменшення питомої ваги

державних інвестицій та розширення ринкових джерел капіталовкладень,

регулювання заробітної плати та захист найуразливіших верств населення.

На передодні ХХІ ст. наша країна почала перехід до ринкової

економіки, ринкового господарського механізму. Багато економічних проблем

нам доводиться вирішувати вперше. Прощаючись з адміністративно-

командною системою в економіці і господарстві, ми тим самим лише

створюємо передумови для ринкового господарства, становлення якого не

може відбуватися відразу. Відомо, що зародження ринкових відносин

почалося ще при розкладанні первіснообщинного ладу. Але свого розквіту

товарно-грошові відносини досягли при капіталізмі. Звичайно, нам не треба

повторювати всі етапи і перипетії, якими багата історія ринку. Ми можемо

скористатися досвідом інших держав. Але складність задачі полягає в тому,

що дотепер ніхто у світі не переводив на ринкові рейки настільки величезний

господарський комплекс, яким є наша економіка. Немає історичних аналогів

цьому процесу. Але є гнучко реагуючий на вимоги часу ринковий механізм

сучасного західного суспільства.

Необхідно підкреслити, що не існує економічної системи без

слабостей і недоліків.

Складно однозначно визначити який вплив на економіку України

зробить ринкова система. Багато економістів України і закордонних країн

дають різні прогнози і вбачають різні тенденції подальшого розвитку нашої

країни. Але одне очевидно: неможливо повернутися назад до чисто командної

економіки. Головне - знайти вірні шляхи в просуванні до економічного

прогресу, виробити науково обґрунтовану концепцію економічного розвитку

України.

Власність відноситься до числа найбільш важливих і складних

проблем економіки й економічної теорії. Історія економічного життя

суспільства в періоди підвищеної соціальної активності веде, як правило, до

перерозподілу об'єктів і прав власності.

Суспільна думка завжди приділяла більшу увагу проблемі власності.

Спеціальні звертання до неї містяться в історичній, філософській і художній

літературі. Багата традиція і матеріал накопичені в юридичній літературі, у

рамках якої склався ряд напрямків у вивченні прав власності. Економічна

наука також завжди приділяла особливу увагу цій проблемі. І, проте, ця

проблема залишається дискусійною і недостатньо розробленою.

2. Ставлення до власності у світі історичної діалектики.

Власність як економічні відносини формуються ще на зорі

становлення людського суспільства. Кожному типу цивілізації притаманний

специфічний для умов її існування домінуючий об'єкт власності, який

найповніше відбиває спосіб взаємодії людини з природою, досягнутий рівень

продуктивності суспільної праці, особливості привласнення засобів і

результатів виробництва.

Для первісних форм власності характерно те, що права власності ще

не сформувалися і, відповідно, не було інститутів і механізмів їхнього

розподілу і перерозподілу. Отже, і не було умов для утворення економічної

влади й економічної залежності. Рівні права на умови життя, працю і

результат були відмінною рисою первісного присвоєння. Хоча можна назвати

об'єктом власності природне середовище – землю, тваринний і рослинний

світ, які у своїй цілісності органічно зливалися з суб'єктом їх привласнення –

первісною людиною.

Домінуючим об'єктом власності аграрної цивілізації стала земля, яка

завдяки розвитку продуктивності суспільної праці поступово перетворилася

з колективної основи існування людини на відокремлений засіб її виробничої

діяльності.

Особливість землі як засобу виробництва полягає в тому, що вона не

є результатом людської праці. Відомий англійський економіст ХІХ століття

Дж. С. Мілль писав: “Оскільки основоположний принцип власності полягає

в наданні людям усіх гарантій на володіння тим, що створене їхньою працею

і нагромаджено завдяки їхній ощадливості, цей принцип неможливо

застосувати до того, що не є продуктом праці – до оброблюваної субстанції

землі”. Земля не створена людиною і тому має бути надбанням усіх людей.

Якщо це буде інакше, то щойно народжений на світ побачить, що всі дари

природи вже привласнені іншими, а тим, хто щойно з'явився, не залишилось

місця. Зрозуміло, що це вже є певною несправедливістю. Тому “держава може

виступати у ролі єдиного землевласника, а землероби мають бути

орендарями, що отримують свої ділянки на підставі строкового чи

безстрокового договору”1.

1 Миль Дж. С. Основи политической экономии. – М., 1980. – Т. 1. – С. 378, 382 – 383.

На ранніх ступенях розвитку людського суспільства земля не була

об 'єктом індивідуального, приватного привласнення. Л. Морган зазначав, що

колективна власність на землю була загальним явищем у варварських племен.

Проте в історичних межах аграрної цивілізації у різних районах

земної кулі відповідно до природно-кліматичних та інших умовах

виробництва сформувалися три локальні цивілізації – азіатська, антична і

германська, яким була притаманна специфіка щодо власності на землю.

В умовах азіатської цивілізації зберігалась суспільна (племенна чи

общинна) власність на землю. В античній цивілізації панівною була приватна

власність на землю. У германській цивілізації дістала розвитку змішана

форма власності – власником землі виступали одночасно община (сім'я) та

голова сім'ї. Зазначена диференціація в подальшому зумовила її специфіку

різноманітних локальних форм аграрної цивілізації, за якої власність на

землю стала основою всієї економічної структури.

На монополізації різних об'єктів власності тримаються всі

найважливіші форми позаекономічного й економічного примусу до праці.

Так, при античному способі виробництва позаекономічний примус був

заснований на праві власності на раба — безпосереднього виробника; в

умовах азіатського способу виробництва — на праві власності на землю; у

період феодалізму — на праві власності на особистість і землю одночасно.

Економічний примус до праці виходить із власності на умови виробництва чи

із власності на капітал.

Звільнення від особистої залежності привело, з одного боку, до

юридичної рівноправності всіх громадян, а з іншого боку, до нового типу

відносин: економічної влади одних і економічної залежності інших. Якщо

виходити з прийнятої класифікації за формаційним критерієм, то цими

властивостями володіє капіталістична система. При рівному розподілі

цивільних прав тут відбувається нерівний розподіл і концентрація прав

власності.

Досвід будівництва соціалізму був спробою зрівняти людей не тільки

в правах і волях, але й у правах власності на умови і результати виробництва.

Маються проміжні форми власності, що припускають перерозподіл

прав власності з метою обмеження економічної влади одних і звільнення від

економічної залежності інших. Прикладом може служити участь працівників

у керуванні, розподілі доходу, контролі й ін.

У розвинутій системі економічних відносин власність відображає самі

глибинні зв'язки і взаємозалежності, сутність економічного буття.

Власність як об'єктивне відношення, що пронизує весь суспільний

пристрій, здавна залучала мислителів. Представники різних цивілізацій

викладали свої погляди на природу власності і її роль у розвитку суспільства.

Платон на основі ідеалів давньогрецького світу створив навчання про

ідеальну державу, у якому всі громадяни спільно володіють умовами

виробництва. Докази переваги спільної власності побудовані ним на основі

навчання про моральність. Моральність є усвідомлення єдності, сутності і

духовності, вона сама по собі загальна: діяти в дусі єднання — морально.

Приватна власність ставить інтерес особистості вище загального інтересу,

кожний хоче володіти власністю тільки для себе. Тому приватна власність

аморальна. Лише одному шару громадян не дозволяє філософ володіти

власністю — політикам.

Цивілізація Древнього Риму мала інші ідеали. Тут вперше особистість

виділилася зі своєї спільності, стало переборюватися почуття роду, що

перешкоджає розвитку індивідуальності. В основі стоїцизму закладена ідея

особистості й індивідуальної відповідальності. Перевагу віддавали вже

приватній власності.

Ідеали Риму одержали розвиток у романо-германській цивілізації.

Реформація викликала в Західному світі зміну моральних цінностей у

ставленні до життя, природи і світобудови. Під впливом протестантської

етики, налаштованої на егоїстичний індивідуалізм особистості, виникли

представлення про людину економічну, теорія цивільного суспільства і

класової держави, вчення про приватну власність як природне право, а

поняття «свобода особи» зведено до поняття «людина, що володіє

власністю».

На думку найбільших теоретиків соціалізму К. Маркса і Ф. Энгельса,

необхідно розрізняти матеріальні й ідеологічні відносини власності. Як

матеріальне відношення власність — це виробничі відносини, узяті в їхній

цілісності. Як економічна категорія власність являє собою суспільні

відносини безпосередньо виробництва і невіддільні від них суспільні

відносини розподілу, обміну (обігу) і споживання.

Як ідеологічне відношення власність у класовому суспільстві є, на

думку Маркса, юридичне вираження виробничих відносин. Як юридична

категорія, власність являє собою відносини володіння, користування і

розпорядження об'єктом власності, що відображають суспільні відносини

виробництва, розподілу, обміну і споживання і права, що закріплюються в

нормах.

2.1. Вплив розвитку знарядь праці на диференціацію власності.

У період розвитку індустріальної цивілізації, зокрема машинного

виробництва, вперше в історії домінуючим об'єктом власності стали створені

людиною предмети виробничого призначення і передусім їхня

найреволючійніша частина – знаряддя праці. Концентрація індустріальних

засобів виробництва прискорила розрив між працею і власністю,

відокремлення робочої сили від об'єктивних умов її продуктивного

використання. Засоби виробництва, відчужені від робочої сили, набули

форми капіталу, що перетворився на основу виробничих відносин

індустріального суспільства. Відповідно до цього приватна власність на

засоби виробництва стала панівною в економічній системі.

Тільки з появою таких засобів праці, як робоча худоба, земля і

металеві знаряддя праці, починається розпад первісних громад на сімейні

виробничі одиниці, починається історія формування індивідуальностей, що

усвідомлюють себе такими.

Велика приватна власність на засоби виробництва має не менше

історичне і логічне виправдання, ніж власність на робочу силу і її фізичного

носія, найнятого працівника.

Ефективність металевих знарядь праці, землі, працівника і робочої

худоби обумовила можливість прискореного розвитку індустріальних

здібностей фізичного носія робочої сили і у плані збільшення обсягів

зроблених матеріальних благ, і в плані прискорення удосконалення самого

устаткування і засобів праці. У цьому складався наступний момент

об'єктивної мрії, спрямованості першого протиріччя в розвитку процесу

праці, процесі споживання індивідуальної робочої сили і її приватному

об'єднанні з предметами і коштами праці.

Навряд чи можна сумніватися в тім, що першопричина змін у засобах

праці, поділі праці й у характері процесу праці полягає в постійному

технічному удосконаленні й усе більшій спеціалізації засобів праці

приватного застосування, приватного характеру в зв'язку з природними

потребами людей робити і мати продукції більше, кращої якості, з меншими

витратами.

Звичайно, початковий етап перетворення локальних простих

кооперацій у складні кооперації праці ще не супроводжуються великими

змінами в характері приватної власності. Переважно це обмежується

розширенням масштабу праці і застосуванням індивідуальних приватних

капіталів, а також формування акціонерного капіталу (в епоху машинних

засобів виробництва).

Масове застосування цих винятково високовиробничих,

"скорострільних" і дуже дорогих засобів виробництва, що управляються

комп’ютерами, призвело вже не тільки до розширення локальної складної

кооперації праці в рамках фірми. Їхнє ефективне застосування стало

можливим у рамках міжфірмової подетальної і технологічної спеціалізації

виробничих процесів і відповідної кооперації праці.

Якщо в США в рамках такої власності сьогодні створюється 90 %

усього ВНП, то ні розширення колективної (пайовий) власності робітників, ні

подвоєння підприємницької приватної власності, ні ріст кількості

"партнерських фірм", що знаходяться у власності двох чи більше осіб, зовсім

не є перспективою відносин власності розвитих капіталістичних країн. Усі

перераховані некорпоративні форми власності є всього лише сучасною

об'єктивною потребою природного (конкурентного) відбору способів

найбільш ефективного об'єднання безпосередніх виробників із засобами

виробництва.

Тобто, у всій сукупності зазначених сучасних змін у характері засобів

виробництва, поділу праці і процесу праці, а також і обумовленої ними зміні

історичних типів і форм власності, праці і розподілу, виразно виявляється

початок другого протиріччя в історії відносин власності, початок

ступенестрибкоподібного самоспростування капіталістичної приватної

власності.

Що ж до інформації як фактора самоспростування

приватнокапіталістичного присвоєння варто помітити, що вона є єдиною

"нематеріальною субстанцією", що по природі своєї передбачає суспільну

форму відносин власності. Це, останнє, стосується усього величезного

світу духовних благ, якої-небудь духовної події (наукового відкриття,

технічного винаходу, літературного твору, художнього образа й ін.). Але

тільки в загальному товарному світі усі вони здобувають приватної форми

власності і відповідно форми товарів особливого роду, ціна яких

визначається не витратами виробництва, а всього лише співвідношенням

попиту та пропозиції.

3. Власність як економічна категорія.

Власність належить до числа таких понять, навколо яких протягом

багатьох століть схрещуються кращі розуми людства. Однак боротьбою в

теоретичному плані справа не обмежується. Соціальні потрясіння, від яких

часом струшується увесь світ, одною з головних своїх причин мають, у

кінцевому рахунку, спроби змінити сформовані відносини власності,

затвердити новий лад цих відносин. В одних випадках ці спроби приводили

до успіху, в інших терпіли крах. Бувало, що суспільство дійсно переходило на

новий, більш високий ступінь свого розвитку. Але траплялося, що в

результаті ламання відносин власності суспільство виявлялося відкинутим

далеко назад і попадало в трясовину, з якої не знало, як вибратися.

У найпершому наближенні власність можна визначити як ставлення

індивіда чи колективу до приналежній йому речі як до своєї. Власність

ґрунтується на розрізненні мого і твого. Довільний тип і будь-яка форма

власності, наскільки б високим у тому чи іншому конкретному випадку не

був рівень усуспільнення чи, що те ж саме, рівень колективізації власності,

можуть існувати лише за умови, що хтось відноситься до умов і продуктів

виробництва як до своїх, а хтось – як до чужих. Без цього взагалі немає

власності. З цього погляду будь-яка форма власності є приватною, якою би

ідеологічною мішурою, що переслідує цілком прозаїчні цілі, це не

прикривалося.

З елементарного визначення власності, що наведено вище, випливає,

що власність - це ставлення людини до речей. До цього, однак, зміст

власності не зводиться. Оскільки власність немислима без того, щоб інші

особи, що не є власниками даної речі, відносилися до неї як до чужого,

власність означає ставлення між людьми з приводу речей. На одному полюсі

цього ставлення виступає власник, що відноситься до речі як до своєї, на

іншому - не власники, тобто всі треті особи, що зобов'язані відноситися до

неї як до чужого. Це значить, що треті особи зобов'язані утримуватися від

будь-яких зазіхань на чужу річ, а, отже, і на волю власника, що втілена в цій

речі. Власності властивий вольовий зміст, оскільки саме суверенна воля

власника визначає буття приналежної йому речі.

Власність – це суспільні відносини. Без ставлення інших осіб до

приналежної власнику речі як до чужого не були б і відносини до неї самого

власника як до своєї. Зміст власності як суспільних відносин розкривається за

допомогою тих зв'язків і відносин, у які власник необхідно вступає з іншими

людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних

благ.

Отже, власність - це суспільні відносини, яким властиві матеріальний

субстрат і вольовий зміст. Власність – це майнове ставлення, причому в ряді

майнових відносин вона займає чільне місце. Цього, однак, для

характеристики власності недостатньо. Необхідно показати, у яких

конкретних формах можуть виражатися вольові акти власника в ставленні

приналежної йому речі. Зрозуміло, мова не йде про те, щоб вибудувати в ряд

перелік таких актів. Це і неможливо, тому що в принципі власник може

робити по відношенню до своєї речі усе, що не заборонено законом або не

суперечить соціальній природі власності. Воля власника в ставленні

приналежної йому речі виражається у володінні, користуванні і

розпорядженні нею. До них, у кінцевому рахунку, зводяться конкретні акти

власника в ставленні речі.

Привласнення – це економічний процес, спосіб перетворення

предметів, явищ, природи і суспільства, їхніх корисних властивостей та

реальні умови життєдіяльності економічний суб'єктів. Складовими

привласнення є відносини володіння, розпорядження і користування.

Володіння характеризує необмежену в часі належність об'єкта власності

певному суб'єкту, фактичне панування суб'єкта над об'єктом власності.

Розпорядження – здійснюване власником або делеговане ним іншим

економічним суб'єктам права прийняття планових і управлінських рішень з

приводу функціонування і реалізації об'єкта власності. Користування

(використання) – процес виробничого застосування і споживання корисних

властивостей об'єкта власності, а також створених за його допомогою благ.

Слід зауважити, що суб'єкт привласнення власності є одночасно

володарем, розпорядником і користувачем. Володар реалізує також права

розпорядника і користувача. Розпорядник може бути користувачем, але

далеко не завжди реалізує себе як володар. Користувач окремих благ може

функціонувати, зовсім не реалізуючи прав володаря і розпорядника. Проте

тільки в комплексі відносини володіння, розпорядження і користування

становлять процес привласнення власності.

З урахуванням сказаного конкретизуємо дане раніше визначення

власності. Власність – це ставлення особи до приналежної йому речі як до

своєї, котре виражається у володінні, користуванні і розпорядженні нею, а

також в усуненні утручання всіх третіх осіб у ту сферу господарського

панування, на яку простирається влада власника.

Об’єктами власності є засоби виробництва, земля, її надра, рослинний

і тваринний світ, робоча сила та результати її діяльності – предмети

матеріальної та духовної культури, цінні папери, гроші тощо.

Карл Менгер зазначав, що власність, як економічна категорія є не

довільним винаходом, а єдино можливим знаряддям вирішення тих проблем,

що нав’язані нам природою, тобто невідповідністю між потребами та

доступною кількістю благ. Це дає змогу зробити висновок, що за умов, коли

буде досягнута рівновага між потребами і кількістю благ, які є у

розпорядженні людського суспільства, власність на них взагалі втратить своє

економічне значення2.

Парною категорією привласнення є відчуження.

Відчуження – процес перетворення діяльності та здібностей людини

на самостійну силу, уречевлення результатів функціонуючої індивідуальної та

суспільної праці з перетворенням власності об'єктів на об'єкти економічних

відносин.

Поряд з власником завжди присутній невласник. Привласнити можна

тільки те, що відчужується. Акт привласнення об'єкта власності одним

суб'єктом є одночасно моментом відчуження його для іншого суб'єкта.

У соціально-економічній літературі, у тому числі і юридичній, широко

поширене визначення власності як присвоєння індивідом чи колективом

засобів і продуктів виробництва усередині і за допомогою визначеної

суспільної форми чи як самої суспільної форми, за допомогою якої

відбувається присвоєння. Визначення власності за допомогою категорії

присвоєння звертається до робіт К. Маркса, у яких категорії власності і

присвоєння дійсно погоджуються один з одним. Особливо рельєфно цей

зв'язок просліджується у вступі “До критики політичної економії”. Такий

підхід до визначення власності в принципі можливий. Варто, однак,

2 Менгер К. Основания политической экономии. Общая часть. Пер. с нем. – Одесса, 1903. – С. 55.

враховувати, що поняття “присвоєння” має потребу в конкретизації, а тому

навряд чи може бути використане для розкриття змісту власності без

визначення його самого. До того ж у поняття “присвоєння” дослідники, у

тому числі і К. Маркс, вкладали різний зміст. З цього погляду володіння,

користування і розпорядження, як більш конкретні економічні категорії,

мають безсумнівні переваги в порівнянні з гранично абстрактною категорією

присвоєння. Коефіцієнт корисної дії зазначених категорій у визначенні

власності незмірно вище, ніж категорії присвоєння.

Власність в економічному розумінні є історично і логічно

визначеною. Як соціально-економічна категорія вона визначається ступенем

розвитку продуктивних сил і характеризується системою об’єктивно

обумовлених, історично мінливих відносин між суб’єктами господарювання

в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ, що

характеризуються привласненням засобів виробництва та його результатів.

Інакше кажучи, соціально-економічна сутність власності

розкривається і реалізується в площині взаємодії “людина-людина”.

Для аналізу економічного змісту власності важливе значення має

розуміння взаємозв’язку і розмежування відносин власності та економічних

відносин. Часто ці поняття ототожнюють, що не є виправданим.

По-перше, відносини власності є сутнісними, системоутворюючими,

тобто визначають характер функціонування і розвитку комплексу відносин

відтворення, пронизують кожний його елемент, але не відбивають усієї

різноманітності їхніх вторинних та інших похідних форм.

По друге, власність характеризує діалектику взаємозв’язку

економічних та юридичних відносин і форм, соціально-економічної сутності

та матеріально-речового змісту. В такому розумінні власність – більш містка

категорія, ніж система економічних відносин.

Власність як економічна категорія властива людському суспільству

протягом усієї його історії, за винятком, мабуть, тих початкових етапів, коли

людина ще не виділилась з природи і задовольняла свої потреби за

допомогою таких більш простих способів присвоєння, як володіння і

користування. Зрозуміло, протягом багатовікової історії людства власність

перетерплювала істотні зміни, обумовлені, головним чином, розвитком

продуктивних сил, іноді досить бурхливим, як, наприклад, це мало місце в

період промислової революції чи має місце зараз в епоху науково-технічної

революції.

Прийнято розрізняти первіснообщинний, рабовласницький,

феодально-кріпосницький і капіталістичний типи власності. Донедавна в

якості особливого виділяли також соціалістичний тип власності, для чого,

очевидно, достатніх основ не було. В жодній із країн світу, що входили в

соціалістичну співдружність, соціалізм насправді побудований не був.

Безпосередні виробники в цих країнах як і раніше піддавалися експлуатації,

возз'єднання засобів виробництва з працівниками виробництва в дійсності не

відбулося. Той тип власності, що в умовах тоталітарного режиму (іноді

неприкритого, але в ряді випадків завуальованого) у цих країнах затвердився,

вигадливо сполучив у собі характерні риси, властиві типам власності, як

попередніх епох, так і нині існуючих.

Визнання власності особливою й у той же час історично мінливою

економічною категорією при всіх розходженнях у підходах до неї є пануючим

як у політико-економічній, так і в юридичній науці. На цей рахунок існує і

інша думка, представлена головним чином у працях економіста В. П.

Шкредова. Він вважає, що мова про власність може йти тільки як про

категорію правової науки. Підставою для настільки категоричного висновку

для автора послужило те, що власність виражається у всій системі

виробничих відносин, а тому і вичленовування її як самостійної економічної

категорії, нібито, неможливо. Прояв власності у всій системі виробничих

відносин не викликає сумнівів. Однак саме тому виправдане вичленовування

власності з цієї системи. Тільки йдучи таким шляхом, можна розкрити

сутність власності. У противному випадку ми ризикуємо підмінити сутність

власності зовнішніми формами її прояву.

3.1.. Форми, види і типи власності.

Поширеною є структура власності за її типами, формами і видами.

Тип власності визначає найбільш узагальнені принципи її

функціонування, сутність її характеру, поєднання робітника з засобами

виробництва.

Форма власності – це стійка система економічних відносин і

господарських зв’язків, що обумовлює відповідний спосіб та механізм

поєднання робітника і засобів виробництва.

Вид власності характеризується конкретним способом привласнення

благ та методами господарювання. Сучасна економічна система

характеризується багатоманітними формами власності, її змішаними

різновидами.

Сьогодні для країн з перехідною економікою нагальним є формування

багатоманітності форм власності та господарювання як основи формування

адміністративно-командної системи на шляху до соціально-орієнтованого

ринкового господарства. Особлива роль при цьому належить процесам

реформування, якісної трансформації монопольно-державної власності.

Слід розмежувати форму власності і форму господарювання. Форма

господарювання – один з методів реалізації форми власності, що являє собою

сукупність конкретних важелів, способів, впливу економічного суб’єкта на

навколишнє середовище з метою його перетворення і отримання доходу.

Одна і та ж форма власності може реалізуватися через різні форми

господарювання. Так, наприклад, приватна власність функціонує і реалізує

себе в таких організаційних формах, як одноособове володіння, партнерство,

корпорація. Сьогодні з’явились нові можливості реалізації приватної

власності: венчурний бізнес, підприємницькі мережі тощо.

Водночас одна і та ж сама форма господарювання може

реалізовуватися різними формами власності. Це стосується, наприклад,

оренди, акціонування.

Сучасна система власності характеризується не уніфікацією, а

ускладненням структури, багатоманітністю форм власності і господарювання.

Кожний новий, більш високий за своїм змістом ступінь у розвитку

власності має розглядатися з позиції якісної зміни у способі взаємодії людини

з природою та привласнення засобів і результатів праці в інтересах розвитку

людської особистості. З цих саме позицій слід аналізувати розвиток

функціональних форм власності. Кожна функціональна форма власності має

оцінюватися залежно від того, що містить її структура можливість утворення

з урахуванням досягнутого рівня продуктивності праці людини оптимальних

умов для підпорядкування виробничого процесу інтересам її всебічного

розвитку.

Кожна функціональна форма власності має відображати передусім

рівень зрілості суспільного поділу праці, бути адекватною структурі і

ступеню складності її суспільної продуктивної сили, що використовується у

виробництві. Форма власності має визначатися специфікою суспільної

продуктивної сили праці як об’єкта індивідуальної власності людини. У

процесі формоутворення власності будь-які “забігання” вперед (як і

відставання) порівняно з досягнутим рівнем продуктивності суспільної праці

негативно впливають на розвиток останньої і, в решті-решт, гальмують

соціально-економічний прогрес.

Водночас положення про об’єктивну зумовленість процесу

формоутворення власності рівнем і характером розвитку суспільної

продуктивної сили праці людини не повинно абсолютизуватися. Економічні

явища і процеси мають багатовимірну структуру. Такими самими є й

причинно-наслідкові зв’язки, що визначають логіку їх розвитку.

Утворювані форми власності реалізують себе не в чистому вигляді.

Кожна з них неодмінно несе в собі риси нового й старого у процесі

економічного розвитку.

Кожна форма власності за своєю природою історична. Вона

життєздатна лише у визначених межах. Коли дія факторів, які зумовили її

виникнення, припиняється, вона має бути замінена на іншу, прогресивнішу

форму. Будь-яка консервація форм власності неодмінно призводить до

застійних явищ, затримання розвитку продуктивних сил. Це стосується всіх

без винятку форм власності, у тому числі приватної.

Слід звернути увагу на часто декларований принцип рівності форм

власності в ринкових умовах. Про економічну рівність форм власності

говорити не можна. Вони характеризуються різними кількісними і якісними

параметрами, сферами функціонування, цільовою спрямованістю. Йдеться

про законодавчу рівність форм власності, що означає діяльність суб’єктів в

однаковій системі прав, обов’язків і відповідальності. Однак на практиці цей

принцип також не завжди реалізується. Наприклад, держава системою пільг

сприяє розвитку форм малого бізнесу. І обмежує за певних умов діяльність

монополістичної власності.

Власність в дії – це процес її реалізації в економічній і соціальній

сферах, життєдіяльності суспільства в цілому.

На рис. 1 приведені основні типи, форми та види власності в

економічній системі.

Рис. 1

Тип Суспільна Приватна Змішана

Ф орма

Дер жавна

Колективна Індиві дуально- трудова

З найманою працею

Вид Зага ль но де рж ав на

Муні ци па ль на (ко му на ль на)

Коо пе ра ти вн а

Акці он ер на

Парт не рс ьк а

Влас ні ст ь гр ом ад сь ки х ор га ні за ці й

Влас ні ст ь ре лі гі йн их і ку ль то ви х ор га ні за ці й

Одно осо бов а

Сімей на

Інд и ві д у а л ь н а з за ст о с у ва н н я м н а й

Мо н о п о лі ст и ч н а

Кор п о ра т и в н а

Де ржавно-колективна

Де ржавно-пр ватна

Пр иватно-колективна

Спіль а з зал уче ння м іноз емн ого капі тал у

м а н ої с и л и

Форми власності являють собою різні комбінації ознак. Дамо ознаки

деяких форм власності.

1. Індивідуальна власність. Ця форма концентрує в одному суб'єкті

всі перераховані ознаки: праця, управління, розпорядження доходом і

майном. У сучасній економіці сюди можуть бути прилічені ті, кого прийняте

називати некорпорируваними власниками. В Україні до цієї форми можуть

бути віднесені: селяни, що ведуть своє відособлене господарство; окремі

торговці (включаючи "човників"); лікарі, що практикують приватно, адвокати

і всі ті, у кому зосереджені праця, управління, розпорядження доходом і

майном.

Як показує світовий досвід, чільне місце займає приватна власність.

2. Приватна власність. Приватна власність реалізується через

найбільш повну взаємопов’язану систему економічних прав, визначених

відомими західними економістами (Р. Коузом, А. Алчіаном та ін.) на початку

60-х років нашого століття3:

• право володіння, тобто право виключного фізичного контролю

над благами;

• право користування, тобто право застосування корисних

властивостей благ для себе;

• право управління, тобто право вирішувати, хто і як буде

забезпечувати використання благ;

• право на доход, тобто право володіння результатами від

використання благ;

• паро суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або

3 Це основано на економічній теорії прав власності, яка більш детально буде розглянута нижче.

знищення благ;

• право на безпеку, тобто право на захист від експропріації благ і

від шкоди збоку зовнішнього середовища;

• право на передачу благ у спадок;

• право на безстроковість володіння благом;

• заборона на використання способу, що наносить шкоду

зовнішньому середовищу;

• право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість

стягнення благ на сплату боргу;

• право на залишковий характер, тобто право на існування

процедур та інституцій, що забезпечують поновлення

порушених повноважень.

Комбінації перелічених прав з урахуванням того, що ними володіють

різні фізичні та юридичні особи, можуть бути різноманітними. Саме це є

основою різноманітності видів приватної форми власності.

Приватна власність близька по змісту з індивідуальною в тому смислі,

що основні правомочності сконцентровані в одній фізичній особі чи

юридичній особі. Але приватна власність, як особлива форма, відрізняється

від індивідуальної тим, що ознаки (правомочності) тут можуть розділятися і

персоніфікуватися в різних суб'єктах. Трудяться одні, а розпоряджаються

доходом і майном інші. Становище останніх визначається економічною

владою, а становище перших — економічною залежністю. У проміжному

становищі знаходиться керуючий (менеджер), оскільки, як відзначалося

вище, керуючі беруть участь у виконанні функцій за розпорядженням. Якщо

приватна особа, будучи власником умов виробництва, не застосовує працю

найманих робітників, то таку власність варто визначити як індивідуальну (чи

приватно-трудову).

3. Державна власність. Ця форма є панівною формою власності в

Україні. Від попередніх форм вона відрізняється тим, що абсолютні права

власності знаходяться не в окремих приватних осіб і їхніх об'єднань, а в

державного інституту публічної, політичної й економічної влади. Держава

є верховним розпорядником майна (умовами виробництва). Керують

виробництвом призначені державою керівники (менеджери). Особливість

власності державних підприємств полягає в тому, що їхнє майно не

поділяється на частки і не персоніфікується в окремих учасниках

економічного процесу, і в цьому смислі вона унітарна.

Власність на основні фактори (кошти) виробництва одержує тут вищу

форму анонімності, оскільки суб'єктом розпорядження майном підприємств

виступають федеральні державні органи.

Розвиток процесів усуспільнення в індустріальному виробництві веде

до наростання процесу анонімності власності й у спеціальних органах

різного рівня. Паралельно відбувається наростаюча соціалізація економіки.

Тому деякі риси державної власності як об'єктивно необхідної форми

знаходять свою актуальність у вже доступній для огляду перспективі. В

області екології й інших національно значимих сферах вони здобувають

практичну значимість і інституціональний механізм реалізації екологічних,

соціальних і інших програм.

Державна власність реалізується ще в одному напрямку. Володіючи

економічною (і політичною) владою, вона директивно привласнює частину

доходів суб'єктів економічного процесу (через податки, акцизи, мита і т.д.) і

перерозподіляє їх.

У економічно розвинених країнах державна власність зазнає змін.

Вона все більше використовується у загальнонаціональних інтересах.

4. Муніципальна власність. Поряд з державною муніципальна

власність є різновидом публічної власності. Верховним розпорядником майна

муніципальних підприємств є органи місцевої влади (міські, районні й ін.).

Управління муніципальними підприємствами здійснюється або

безпосередньо муніципальними органами, або через призначених керівників

(чи менеджерів). Створений доход може розподілятися муніципальними

органами, керівниками чи самостійно за участю трудових колективів.

5. Кооперативна власність. В основі цієї форми лежить об'єднання

індивідуальних власників. Але це не арифметичнасума індивідуальних

власників, а їхня функціонуюча єдність. Кожний у кооперативі бере участь

своєю працею і майном, має рівні права в управлінні і розподілі доходу.

Кооперативна власністьможе бути частковою, де визначені частки кожного

учасника в майні кооперативу, чи безчастковою, тобто без виділення і

персоніфікації часткою майна кожного учасника.

У невеликих по розмірах кооперативах не створюються особливі

органи управління. У великих кооперативах створюються спеціальні органи

управління і виділяються спеціальні люди для управління справами

кооперативу. У цьому випадку кількісний ріст породжує якісні особливості,

оскільки учасники кооперативу делегують особливим органам і модулям одне

з найважливіших прав власності — управління і навіть частково функції

розпорядження. Тому необхіднопомітити, що протиріччя між функціями і

суб'єктами розпорядження і управління можливі в кооперативній формі,

оскільки відбувається делегування функції управління особливим органом і

учасником. По змісту до кооперативної власності дужеблизькі підприємства,

що одержали назви "робочої власності", що утвориться в результаті викупу

працівниками підприємств у приватних власників.

6. Корпоративна форма.Поступово в процесі економічного розвитку

домінуючого значення набула корпоративна форма власності як колективно-

приватна. Корпорації – акціонерні підприємства.

Особливість корпоративної форми власності полягає в тому, що вона,

з одного боку, зберігає (через володіння акціями окремими особами) все те

позитивне, що несе в собі приватна власність, – підприємницький інтерес,

ініціативу, націленість на накопичення особистого, а звідси – й суспільного

багатства, право безстрокового успадкування тощо. Водночас корпорація

долає обмеженість, що притаманна класичній формі приватної власності.

Зберігаючись у загальній структурі корпорацій, як юридичний інститут

володіння, приватна власність забезпечує себе економічно: вона реалізується

через більш зрілі – колективні – форми організації виробництва. Отже, по

суті відбувається реалізація тези про позитивне заперечення приватної

власності.

Серед переваг корпоративної форми власності є і такі, як виробнича

гнучкість, здатність акумулювати капітальні ресурси й кошти будь-якої

належності. До того ж корпорація є більш демократичною формою власності.

Особливе значення має соціально-інтегральна функція корпорації.

Корпорація не є застиглою формою власності. Вона еволюціонує.

Дедалі більшої ваги набуває якісно нове явище у розвитку корпоративної

власності. Йдеться про передання певної частини акціонерного капіталу

найманим працівникам підприємств, що входять до корпорацій.

Сутність заходів, про які йдеться, полягає в тому, що за рахунок

кредитних ресурсів корпорації скуповують частину своїх акцій і створюють

акціонерний фонд персоналу, з коштів якого формуються акції працівників

цієї компанії.

7. Акціонерна власність.У зв'язку із широким поширенням

акціонерної власності в сучасній ринковій і перехідній економіці необхідно

більш детально розглянути природу й особливості цієї форми. Тутоб'єктом

власності є не засоби виробництва, а лише цінні папери, які їх

представляють. Ці папери дають безумовне право на частину доходу й умовне

право на участь в управлінні. Але самі по собі ці папери не дають ніякого

права на розпорядження навіть тією часткою майна, що відповідає

номінальній чи ринковій ціні цінного папера. По-друге, номінальне право на

участь в управлінні може перетворитися в реальну можливість тільки для

тих, хто сконцентрував у своїх руках контрольний пакет. З цього погляду

акціонерна форма є видом анонімності власності, що створює великі

можливості для концентрації економічної влади у частини (як правило

меншої) учасників. Акціонерна форма має особливості в порівнянні з

приватною власністю. Одна особливість полягає в тому, що одні приватні

власники (власники контрольного пакета акцій) одержують можливість

розпоряджатися не тільки чужою працею і доходом, але і чужою власністю

інших учасників. У цьому смислі акціонерна власність — своєрідна форма

мультиплікативної приватної власності. При цьому величина мультиплікатора

є обернено пропорційною до частки, що утворює контрольний пакет акцій.

Іншою особливістю акціонерної форми є її асоціативність чи

узагальненість ознак форми власності.

Акціонерна власність — це власність багатьох фізичних (і юридичних)

осіб на єдиний процес присвоєння з нерівномірно розподіленими правами.

Одні фізичні особи мають право на користування майном (засобами

виробництва) і на доход у формі зарплати. Інші фізичні і юридичні особи

мають право тільки на доход (володіння привілейованими акціями). Треті

мають право на доход і участь в управлінні. Окремі учасники акціонерного

товариства чи їхня група можуть сконцентрувати реальні права, що дають

економічну владу (через контрольний пакет). Разом з тим всі учасники

акціонерного товариства так чи інакше поступаються правами управління

спеціальному органу і спеціальним людям, що у великих компаніях, особливо

з розпиленим пакетом акцій, приводить до відокремлення функції управління

і концентрації приватної економічної влади в руках менеджерів. Акціонерна

власність по своєму змісту не укладається в класичні рамки приватної

власності. Вона має реальні риси асоційованої власності багатьох учасників з

делегуванням деяких прав і утворенням структур, що концентрують ці

делеговані права.

Отже, акціонерна власність має наступні основні особливості. По-

перше, по складу учасників (власників) вона є змішаною і комбінований одно

часно. Її учасниками можуть бути самі різні юридичні особи (включаючи

державу й іноземних учасників). По-друге, акціонерні товариства створюють

ефект мультиплікативного розпорядження чужим майном і чужими активами,

причому на добровільній основі. Власники контрольного пакета акцій

розпоряджаються реальним майном учасників товариства, що не володіють

контрольним пакетом. По-третє, акціонерна власність породжує ознаки

перехідної форми. По своєму змісту вона сполучає риси приватної і

суспільної власності.

8. Змішані форми. Сучасна економіка характеризується динамізмом,

різноманіттям змін економічних відносин, форм і інститутів. Стосовно до

власності відбувається дифузія різних форм і відносин власності, у результаті

чого ускладнюється внутрішній зміст окремих форм. Усередині окремих форм

з'єднуються риси різних форм власності. Наприклад, усередині державних

підприємств можуть утворитися структури приватнопідприємницького і

кооперативного характеру, і в рамках державних підприємств утворяться риси

різних форм власності. У перехідній економіці України цей процес торкнувся

всіх сфер. Наприклад, різні медичні центри в державних медичних установах

функціонують на приватних чи кооперативних початках. Аналогічні

структури маються й у державних вищих навчальних закладах. Чи,

наприклад, колгоспи і радгоспи перетворені в акціонерні товариства, але

продовжують функціонувати на кооперативних початках, знову об'єднавши

виділені працівникам паї.

Особливим напрямком утворення змішаних форм власності є

соціалізація окремих форм: участь працівників у управлінні виробництвом і

розподілом доходу; участь державних і приватних підприємств у забезпеченні

працівників житлом, медичним обслуговуванням змінює соціальну сферу

різних форм власності.

Не слід ототожнювати змішані форми власності зі змішаною

економікою. Форма власності — це характеристика складної внутрішньої

структури окремої форми власності. Тут у рамках окремої форми

сполучаються різні типи головних правомочностей по праці, управлінню,

доходу.

3.2. Економічна теорія прав власності.

У сучасній економічній теорії одержав розвиток цілий напрямок

економічного аналізу, іменований неоінституціоналізмом.. Одною з найбільш

відомих теорій цього напрямку є економічна теорія прав власності.

У витоків теорії прав власності стояли два відомих американських

економісти – Р. Коуз, лауреат нобелівської премії 1991 р., почесний професор

Чикагського університету, і А. Алчіан, професор Лос-анжелеського

університету. Надалі в розробці і використанні цієї теорії брали активну

участь Й. Барцель, Г. Демєєц, Д. Норт, Р. Понзер і ін.

Своєрідність підходу автора цієї, за їхніми словами, «універсальної

мета-теорії» до трактування власності і її використанню в якості

методологічної і загальнотеоретичної основи економічного аналізу полягає в

наступному.

По-перше, у своїх дослідженнях вони оперують не звичним для нас

поняттям «власності», а використовують термін «право власності». Не ресурс

сам по собі є власністю, а «пучок чи частка прав по використанню ресурсу –

от що складає власність»4.

Повний «пучок прав» складається в наступних одинадцятьох

елементах, що вже згадувалися в попередніх пунктах:

• право володіння, тобто право виключного фізичного контролю

над благами;

• право користування, тобто право застосування корисних

властивостей благ для себе;

• право управління, тобто право вирішувати, хто і як буде

забезпечувати використання благ;

• право на доход, тобто право володіння результатами від

використання благ;

• паро суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або

знищення благ;

• право на безпеку, тобто право на захист від експропріації благ і

від шкоди збоку зовнішнього середовища;

• право на передачу благ у спадок;

• право на безстроковість володіння благом;

• заборона на використання способу, що наносить шкоду

зовнішньому середовищу;

• право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість

стягнення благ на сплату боргу;

• право на залишковий характер, тобто право на існування

4 Demsetz H. Toward a theory of property rights – “American Economic Review”. 1967, V. 57, № 2.

процедур та інституцій, що забезпечують поновлення порушених

повноважень.

Результативність власності залежить від реалізації прав власності.

Право власності – це зовнішня форма, що законодавчо,

інституціонально закріплює реальні економічні процеси.

Забезпечення гарантій прав власності і створення умов їх ефективного

забезпечення є фундаментом економічної політики держави. Визначення і

розмежування прав власності фіксують основоположні принципи

взаємовідносин господарських суб’єктів з приводу привласнення об’єктів

власності.

Права власності розуміють як санкціоновані суспільством (законами

держави, адміністративними розпорядженнями, традиціями, звичаями і т.д.)

поведінкові відносини між людьми, що виникають у зв'язку з існуванням благ

і стосуються їхнього використання. Ці відносини представляють норми

поводження з приводу благ, яких будь-яка особа повинна дотримуватися у

своїх взаємодіях з іншими людьми чи платити витрати через їхнє

недотримання. Інакше кажучи, права власності є не що інше, як визначені

«правила гри», прийняті в суспільстві. «Права власності – це права

контролювати використання визначених ресурсів і розподіляти виникаючі

при цьому витрати і вигоди. Саме права власності – чи те, що на думку

людей, є відповідними правилами гри, – визначають, яким саме чином у

суспільстві здійснюються процеси пропозиції та попиту»5

Друга відмінна риса теорії прав власності полягає в тому, що феномен

власності виводиться в ній із проблеми відносної рідкості, чи обмеженості

ресурсів: «без якої-небудь передумови рідкостей безглуздо говорити про

власність»6.

Правда, такий підхід не є відкриттям вище названих авторів; уперше

він був обґрунтований ще в 1871 р. австрійським економістом К. Менгером у

книзі «Підстави політичної економії». Власність, писав К. Менгер, своєю

5 П. Хейне. Экономический образ мышления. С. 325. 6 Toumanoff P. G. Theory of market failure – “Kyklos”, 1984, v. 37, №4

комментарии (0)
Здесь пока нет комментариев
Ваш комментарий может быть первым
Это только предварительный просмотр
3 страница на 37 страницах
Скачать документ